Я пішла до хати дядька Івана. Він був нашим найближчим сусідом. У нього були старі “Жигулі”. Я попросила його відвезти дівчат до автостанції в райцентрі. Він подивився на мене підозріло.
— Галю, щось трапилося?
— Трапилося, Іване. Будь ласка, відвези. Я заплачу, коли зможу.
Він погодився. Я посадила дівчат. Наталка, Оксанка, Іринка — всі троє сиділи там і дивилися на мене.
— Поводьтеся добре в тітки, добре?
— Так, мамо.
— Слухайтеся її. Будьте чемними.
— Так, мамо.
Я обійняла кожну, притиснула міцно, вдихнула запах їхнього волосся, запам’ятовуючи цей момент, бо я не знала, коли побачу їх знову.
Машина поїхала. Я дивилася, як вони їдуть, махаючи мені. Я махала у відповідь, поки вони не зникли за поворотом ґрунтової дороги, здіймаючи пилюку.
Я повернулася до хати, зайшла, зачинила двері. Петро сидів у світлиці, дивлячись у підлогу.
Я подивилася на нього, і він подивився на мене. І в той момент, без жодного слова, він зрозумів. Він зрозумів, що я чула, що я знаю все, і він зрозумів, що нічого ніколи не буде, як раніше.
Ми залишилися там: я стояла, він сидів, тиша висіла між нами, важка, як камінь. Я нічого не казала, не треба було, він знав.
Я побачила, як він почав тремтіти. Його руки тремтіли, плечі тремтіли, а потім він почав плакати, по-справжньому плакати, голосно, не ховаючись.
— Галю…
— Не називай мене так.
Мій голос прозвучав твердо, холодно. Я ніколи так не говорила з ним, ні з ким. Він опустив голову, продовжував плакати.
— Ти чула? Ти чула, що я сказав сьогодні вранці?
Це не було питання, це було твердження.
— Я чула кожне слово. Кожне слово, яке ти шепотів, поки думав, що я сплю. Сім місяців ти приходив до мого ліжка щоранку, просячи пробачення, але ти ніколи не мав сміливості сказати мені це, коли я не спала.
— Я не міг.
— Ти не міг? — я підвищила голос. — Що, Петре? Ти не міг сказати, що продав нашу дочку? Що пообіцяв Оксанку, дванадцятирічну дитину, бандиту?
Він схлипнув, видав огидний звук, сповнений відчаю.
— Я був у відчаї, Галю. Борг…
— Я знаю про борг! Ти програв наші гроші, гроші, які я збирала, економлячи на всьому. Ти взяв усе і програв у карти!
Я пішла на кухню, схопила ніж, яким різала хліб. Я повернулася до світлиці. Коли він побачив ніж у моїй руці, він побілів. Він підняв руки.
— Галю, заради Бога, не треба…
— Я не вб’ю тебе, Петре, хоча ти на це заслуговуєш. Але я хочу, щоб ти сидів там і розповів мені все. З самого початку. І якщо ти збрешеш мені хоч одне слово, лише одне, я клянуся Господом, я за себе не ручаюся.
Я сіла на стілець навпроти нього. Я поклала ніж на стіл, але тримала руку на ньому.
— Говори.
Він глибоко вдихнув, витер сльози тильною стороною долоні, яка була брудна від роботи, і почав говорити. Його голос тремтів.
— Це було п’ятнадцятого січня, у понеділок ввечері. У “Генделику” на трасі, ну, ти знаєш, там, де далекобійники зупиняються. Там була гра. Покер. Я пішов. Я ходив туди й раніше.
— Ти ходив туди раніше? — перепитала я.
— Так, Галю. Невеликі ставки. Іноді я вигравав, іноді програвав пару купонів. Ти знала?
— Так, я знала. Я знала, що ти граєш час від часу, але я думала, це дрібниці, на цигарки.
— Тієї ночі там були люди з міста, — продовжував він, опустивши очі. — Багаті люди, “нові українці”, землевласники. Гра була велика, ставки високі, і я…
Він зупинився, знову важко зітхнув.
— Я думав, що виграю, Галю. Я думав, що подвою наші гроші, потрою їх. Я мріяв купити той міні-трактор, про який ми говорили. Я хотів покращити наше життя.
— Ти взяв усі наші гроші? — тихо запитала я. — Ти взяв ті триста доларів, що ми відкладали? Усе до копійки?
Триста доларів. Два роки я збирала їх. Два роки я продавала молоко на базарі, стояла на морозі, економила на собі, шила зі старого лахміття, поки він спав. І він узяв усе це за одну ніч і програв.
— Я програв, — прошепотів він. — Я втратив усе в перших кількох роздачах. І тоді я злякався. Я хотів відігратися. Я попросив у борг.
— У кого?
— Валерій Крук був там. Він позичив мені тисячу доларів.
— Тисячу доларів?! — я схопилася за серце.
— Так. Я думав, що відіграю своє. Але я не відіграв. Я програв і тисячу. Тоді я попросив ще. Ще тисячу. Він дав, і я знову програв. Я попросив ще тисячу. Я втратив розум, Галю.
Він затулив обличчя руками.
— Наприкінці ночі я був винен Валерію Круку три тисячі доларів. Три тисячі! Це ціна квартири в місті, Галю. Гроші, яких ми ніколи в житті не побачимо. Він дав мені тиждень. Тиждень, щоб знайти три тисячі доларів. Якщо ні, він сказав, що забере землю, хату, все.
— Ти мав мені сказати! — крикнула я.
— Я збирався! Клянуся, я збирався! Але наступного дня, у вівторок, він з’явився тут рано-вранці. Ти пішла прати білизну до річки з дівчатами.
— Він приїхав сюди? Крук?
— Так. На своєму чорному джипі. Він зайшов у хату, сів на цей самий стілець, де ти сидиш, закурив дорогу сигарету і сказав, що має для мене пропозицію.
— Яку пропозицію?
— Він сказав, що він удівець уже три роки. Що він шукає молоду дівчину, щоб одружитися, дівчину, яка стане окрасою його дому. І що він помітив Оксанку. Що він бачив її біля школи, бачив, як вона росте.