— Добре. Тепер щодо інших учасників сьогоднішнього “шоу”… — Його погляд став сталевим. — Полковнику Власенко, ви принесете офіційні вибачення на ранковому шикуванні всієї частини. Ви поясните, що не знали про минуле капітана Коваль і що ваша поведінка не відповідала стандартам офіцера ЗСУ. Також ви пройдете позачергову атестацію на відповідність займаній посаді.
Власенко зблід, але виструнчився.
— Так, пане генерале.
— Капітане Бойко, ті самі вибачення, те саме шикування. Крім того, ви напишете особистий рапорт-пояснення на ім’я капітана Коваль, де детально опишете, як ваша поведінка суперечила Кодексу честі офіцера. Цей лист буде долучено до вашої особової справи.
Бойко важко ковтнула.
— Слухаюся.
— Майор Громов… — голос Марченка впав до небезпечного шепоту. — Ви інсценували фальшиву медичну тривогу. Ви змусили підлеглого симулювати критичний стан, відволікаючи медичні ресурси. Ви фактично скоїли посадовий злочин.
— Військова служба правопорядку (ВСП) уже чекає в коридорі. Ви відсторонені від виконання обов’язків на час службового розслідування. Здайте зброю та посвідчення.
Обличчя Громова стало сірим. Два офіцери ВСП увійшли до кабінету. Коли вони виводили його, він озирнувся на Олену.
— Мені шкода, — прошепотів він. — Я не знав.
— Ви не хотіли знати, — тихо відповіла вона. — У цьому була проблема.
Коли двері за ним зачинилися, кімната здалася більшою. Пархоменко нерішуче підняв руку.
— Пане генерале, а що зі мною? Я брав участь у глузуваннях, я теж винен.
— Так, винен, лейтенанте. Але ви також єдиний, хто визнав майстерність, коли побачив її, навіть якщо не хотів у це вірити. Ви будете асистувати капітану Коваль під час занять з вогневої підготовки, якщо вона погодиться. Вважайте це можливістю повчитися у того, хто реально використовував ці навички, а не лише читав про них у підручниках.
— Так точно! Дякую за довіру.
— Всі вільні. Капітане Коваль, затримайтеся на хвилину.
Коли всі вийшли, Марченко підійшов до вікна.
— Не під протокол, Олено… як ти насправді?
Вона видихнула, вперше дозволивши плечам опуститися.
— Чесно, пане генерале? Я втомилася. У батька хороші й погані дні. У погані дні він думає, що я — це моя мама, яка померла, коли мені було 12. Хвороба прогресує. Щотижня він втрачає трохи більше себе.
— Мені шкода.
— Він завжди пишався моєю службою. Тепер він не пам’ятає більшої її частини. Іноді він запитує, коли я їду на ротацію, і мені доводиться нагадувати йому, що я звільнилася. Це розбиває йому серце щоразу, ніби він чує це вперше.
Її голос залишався рівним, але очі блищали.
— Тому ні, генерале, я не хочу повертатися. Я не хочу охорони чи зміни особистості. Я просто хочу, щоб час, який у нас залишився, був максимально нормальним.
— Тоді ми зробимо це. — Голос Марченка був м’яким. — І, капітане, те, що ти робиш зараз — доглядаєш за батьком — це так само важливо, як будь-яка місія в тилу ворога. Не дозволяй нікому казати інакше.
— Дякую, сер.
— До речі, я знав твого батька. Ми перетиналися в Іраку, в Ель-Куті, у 2004-му. Він був чудовим сержантом. Справжнім профі. Яблуко від яблуні…
Вона всміхнулася, вперше щиро за цей день.
— Він теж пам’ятає вас, генерале. Каже, що ви були “одним із небагатьох штабних, хто не боявся пилюки”.
Марченко розсміявся.
— Це найкращий комплімент, який я чув за останні роки. Іди додому, доню. Завтра буде довгий день.
Наступного ранку о 08:00 весь особовий склад Навчального центру вишикувався на плацу. Понад 800 військовослужбовців у повсякденній формі одягу стояли в ідеальних “коробках” під осіннім київським небом.
Попереду, біля трибуни, стояв полковник Власенко. Олена стояла збоку, тепер одягнена у належний піксель ММ-14 із капітанськими погонами. Форма сиділа на ній ідеально, хоча й пролежала у шафі понад рік. Вона вагалася, чи одягати її, але Марченко наполіг. Повага вимагала визнання.
Власенко прочистив горло. Мікрофон вискнув.
— Учора я припустився серйозної помилки. Я публічно висміяв і поставив під сумнів компетентність цивільного працівника цього центру, роблячи припущення про її характер і здібності на основі її посади. Я піддав її непотрібним випробуванням, створеним для приниження. Я створив ворожу атмосферу і порушив принципи лідерства.
Його голос був твердим, але слова давалися йому важко.
— Чого я не знав — чого я не потрудився дізнатися — це те, що ця жінка — капітан Олена Коваль, ветеран Сил спеціальних операцій, кавалер трьох орденів “За мужність”, з бойовим досвідом, який перевищує досвід більшості з нас. Вона обійняла посаду в технічному відділі з однієї причини: щоб бути поруч зі своїм батьком, ветераном, який потребує догляду в столичному шпиталі.
На плацу запала тиша. Чутно було лише, як вітер тріпоче державним прапором на флагштоку.
— Капітан Коваль не мала жодних зобов’язань доводити щось мені чи будь-кому іншому. Її служба говорить сама за себе. Але вона витримала мої глузування з гідністю та професіоналізмом.