Маска Олени тріснула лише трохи.
— Лікарі кажуть, пів року. Може, менше.
Тиша в кабінеті була оглушливою.
— Як довго ви вже тут? — голос генерала Марченка тремтів.
— Шість місяців, пане генерале.
У кабінеті запала тиша. Капітан Бойко затулила рота долонею, її обличчя зблідло від усвідомлення. Пархоменко відвернувся до стіни, не в змозі зустрітися з Оленою поглядом. Майор Громов виглядав так, ніби хотів провалитися крізь підлогу.
Полковник Власенко повільно підвівся. Уся його пихатість, усе самовдоволення випарувалися, залишивши лише страх і сором.
— Капітане Коваль… — він не міг знайти слів. — Я… Це нормально, якщо…
— Це не нормально, пане полковнику.
— Нічого з цього не є нормальним. Я глузував з вас. Я назвав вас… — Він навіть не зміг повторити ті слова. — Я вам винен вибачення — справжнє — перед тими самими людьми, які були свідками моєї… моєї ганебної поведінки.
— Це не обов’язково, — тихо сказала Олена.
— Ні, обов’язково, — відрізав Марченко. — Капітане, з усією повагою, це абсолютно необхідно. Те, що сталося сьогодні… Ми повинні це виправити.
Стук у двері перервав їх. Ад’ютант генерала зазирнув усередину.
— Вибачте, що перебиваю, товариші офіцери, але надійшов запит від командування ССО. Вони хочуть знати статус інциденту.
Генерал Марченко важко зітхнув.
— Вони вже знають. Чутки розлітаються швидше за кулі.
Він жестом запросив усіх сісти.
— Нам потрібно вирішити, як ми будемо рухатися далі. Олено Андріївно, командування пропонує кілька варіантів. Ваше прикриття, яким би воно не було, скомпрометовано.
— Я не хочу повертатися на активну службу, сер, — миттєво відповіла Олена. — Мій батько…
— Я знаю, капітане. Ми знаємо. Ці варіанти враховують це. — Марченко почав загинати пальці. — Варіант перший: повний протокол захисту свідків. Нове ім’я, нове місце проживання, нова робота. Вашого батька перевезуть до закладу в іншому регіоні, наприклад, у Львівський госпіталь, усі витрати покрито.
— Це порушить графік його лікування, — заперечила Олена. — Його лікарі в Головному військовому клінічному госпіталі в Києві знають його випадок до дрібниць. Початок роботи з новими спеціалістами може коштувати йому місяців життя, яких у нього немає.
— Зрозумів. Варіант другий: посилена охорона на поточному місці. Озброєний супровід, контрспостереження. Ви продовжуєте працювати, але під наглядом.
— Це суперечить самій меті мого звільнення. Батько вже має проблеми з пам’яттю та когнітивними функціями. Поява охорони злякає його і зіб’є з пантелику. Він думатиме, що війна повернулася в наш дім.
Марченко кивнув.
— Варіант третій — і це те, що я особисто рекомендую: ви приймаєте посаду старшого інструктора тут, у Навчальному центрі.
— Офіційна посада, офіційне визнання звання, відповідна зарплата. Ви працюватимете з курсантами Q-курсу та групами спецпризначення, навчаючи передових тактик. Графік буде гнучким, що дозволить вам дотримуватися розкладу догляду за батьком, а ваша присутність тут буде пояснена і легалізована.
Олена замислилася.
— Викладання зробить мене публічною особою для сотень курсантів. Будь-хто з них може порушити режим тиші.
— Це правда, але це перевірений персонал із допусками. І, чесно кажучи, капітане, ваша оперативна безпека вже скомпрометована витівками полковника Власенка. Питання в тому, як ми керуємо цією реальністю.
Капітан Бойко подала голос, тихий і смиренний.
— Пане генерале, якщо капітан Коваль погодиться на роль інструктора, я хотіла б просити про призначення її офіцером-координатором. Я винна їй. Мені потрібно спокутувати провину за сьогоднішнє.
— Взято до уваги, капітане. Олена Андріївна матиме останнє слово щодо цього призначення.
Марченко подивився на Олену.
— Вам не потрібно вирішувати зараз. Візьміть 24 години. Поговоріть з батьком, якщо його стан дозволяє. Але мені потрібна відповідь до 16:00 завтра.
— Я зрозуміла, пане генерале.