Вона зібрала карабін за 10,2 секунди. Тиша стала такою щільною, що, здавалося, навіть кондиціонер затих, вражений побаченим.
Полковник Власенко, який ще хвилину тому сяяв самовдоволенням, перестав усміхатися. Його обличчя застигло, наче маска з погано виліпленого гіпсу.
Капітан Дмитро Бондар, інструктор з тактичної підготовки “морських котиків” (73-й морський центр спецоперацій), який саме прибув на ротацію і зупинився біля входу в коридор, завмер як укопаний. Він бачив таку швидкість розбирання та збирання зброї рівно один раз у своєму житті — під час закритого брифінгу з обміну досвідом із британськими SAS.
Його очі звузилися, вивчаючи маленьку жінку в уніформі прибиральниці, яка спокійно передавала зброю назад приголомшеному сержанту Коваленку. В її рухах не було ні краплі хизування, лише холодна механічна доцільність.
— Пощастило, — нарешті видавив із себе старший лейтенант Пархоменко. — Напевно, тренувала цей фокус удома перед дзеркалом, щоб вразити хлопців.
— Хочете, щоб я зробила це із зав’язаними очима? — запитала вона.
У цьому питанні не було ні зарозумілості, ні виклику. Чиста, суха пропозиція, як запис у журналі обліку. Перш ніж хтось встиг відповісти, двері в кінці коридору розчахнулися.
У приміщення увійшов генерал-лейтенант Марченко з групою інспекції Міністерства оборони. Три офіцери з планшетами, які проводили квартальну перевірку об’єкта, слідували за ним тінню.
Марченко кинув один погляд на натовп, на розібрану і знову зібрану зброю, на калюжу води і на жінку в робочому комбінезоні, яка тримала руки вільно опущеними вздовж тіла. Його вираз обличчя потемнішав, наче грозова хмара над Дніпром.
— Що тут, в біса, відбувається? — його голос був тихим, але від нього вібрували шибки.
— Просто невелика розвага для особового складу, пане генерале, — гладко збрехав Власенко, миттєво змінюючи тон на догідливий. — Технічний працівник тут вирішив продемонструвати деякі… амбіції.
Очі Марченка сканували сцену з досвідом кадрового офіцера, який бачив війну не з кабінету. Він помітив мокру підлогу, перекинуте відро, коло старших офіцерів, що насмішкувато оточили одну маленьку жінку. Його губи стиснулися в тонку лінію.
— І це ви вважаєте належним використанням службового часу? Цькування персоналу?
— З усією повагою, пане генерале, ми просто перевіряли…
— Я не питав ваших виправдань, полковнику. Я запитав, що відбувається.
Увага Марченка перемістилася на жінку.
— Ви. Прізвище, посада.
Вона зустріла його погляд спокійно. Жодного страху.
— Олена Коваль. Технічний персонал, клінінг. На базі шість місяців.
— І у вас є навички поводження зі зброєю, тому що…
— Попереднє місце роботи, пане генерале.
— Яке попереднє місце роботи?
— Я б воліла не говорити про це, сер.
Майор Громов ступив уперед, відчувши запах крові. Він зрозумів, що генерал незадоволений безладом, і вирішив перекласти провину на “порушницю”.
— Пане генерале, я вважаю, ми повинні перевірити її документи. Це починає тхнути “рядженими”. Знаєте, є такі аферисти, які люблять гратися у ветеранів, приписувати собі заслуги, яких не мають. “Синдром Рембо”.
Вираз обличчя Олени не змінився, але сержант Степовий помітив, як її плечі ледь помітно змістилися, переходячи в більш збалансовану стійку. Готовність до бою. Вона навіть не усвідомлювала, що робить це. Тіло пам’ятало.
— Гаразд, — кивнув Марченко. — Викличте начальника режиму. Перевіримо ці навички, про які вона так неохоче говорить.
Поки вони чекали, капітан Бойко підійшла ближче, її інстинкт соціального домінування працював на повну.
— Знаєш що? Я думаю, ти одна з тих фанаток, які вештаються навколо баз, намагаючись привернути увагу справжніх спеців. Може, зустрічалася з якимось інструктором, який показав тобі пару трюків, і тепер ти думаєш, що ти особлива?
Молодший сержант Андрій “Студент” Морозов, свіжий випускник курсу Q-course, який спостерігав у незручній тиші, помітив дещо, що пропустили старші офіцери. Дихання жінки не змінилося жодного разу за весь час конфронтації.
Квадратне дихання. Чотири рахунки вдих, чотири затримка, чотири видих, чотири затримка. Техніка управління стресом, яку вони тижнями вивчали під час селекції. Вона робила це автоматично.
Прибув черговий офіцер служби безпеки з її особовою справою. Начальник режиму, підполковник Литвин, виглядав розгубленим, переглядаючи планшет.