Коли він потягнувся до стаціонарного телефону, двері кабінету різко відчинилися. Начальник режиму, підполковник Литвин, увірвався всередину, тримаючи в руках роздруківку з грифом “Цілком таємно”. Він був блідим, як стіна.
— Пане полковнику, пане генерале… вибачте, що перебиваю, але надійшла відповідь на ваш запит щодо Олени Коваль.
— Ну нарешті, — прогарчав Власенко. — Що там? Судимість? Психдиспансер?
— Ні, сер. — Литвин проковтнув слину. — Є проблема. Файл заблоковано на рівні Генштабу. Мені подзвонили з Києва через дві хвилини після запиту. Сказали, що я намагаюся отримати доступ до даних категорії “Державна таємниця особливої важливості”.
У кімнаті стало дуже тихо.
— Що це означає? — запитав Громов.
Генерал Марченко встав.
— У мене є допуск найвищої категорії. Дайте сюди.
Литвин тремтячими руками передав йому папку з кодом доступу. Марченко ввів свій особистий ключ на захищеному планшеті.
Його обличчя пройшло через дивовижну серію виразів: розгубленість, шок, невіра, і, нарешті, щось, що виглядало як благоговійний жах. Він повільно підняв очі на Олену. Тепер він дивився на неї зовсім інакше.
— Цього не може бути, — прошепотів він.
— Що? — вимагав Власенко. — Що там написано?
Марченко повернув планшет так, щоб усі могли бачити. Заголовок горів червоним: TOP SECRET // UA-EYES ONLY.
Нижче — особова справа. І зверху, жирним шрифтом:
Коваль Олена Андріївна. Капітан ЗСУ. ССО. Підрозділ “Тіні” (Глибинна розвідка).
Кімната, здавалося, похитнулася.
— Ні, — сказав Власенко. — “Тіні” — це міф. Цього підрозділу офіційно не існує.
— Вони існують, коли це потрібно, — тихо сказала Олена.
— Але… жінка? — Громов виглядав так, ніби його вдарили кувалдою. — У глибинній розвідці?
— Читайте далі, — сказав Марченко. Його голос сів.
Литвин прокрутив файл.
Бойовий шлях: 2014–2021 рр.
Кількість успішних операцій: 73 (підтверджених).
Географія: Донецький аеропорт, Савур-Могила, Дебальцеве, рейди в тил ворога на глибину до 50 км.
Нагороди: Орден “За мужність” I, II, III ступенів (повний кавалер), Орден Богдана Хмельницького, відзнака “Народний Герой України”.
І в самому низу, сухим канцелярським текстом:
СТАТУС: Зникла безвісти (імовірно загинула). Сектор “М”, серпень 2019 року.
— Вона мертва, — тупо сказав Пархоменко. — Файл каже, що вона мертва.
— “Імовірно загинула”, — виправила Олена. — Це означає, що вони не знайшли тіло. Це означає, що я була одна в “сірій зоні” 47 днів, перш ніж вийшла до наших. Командування оголосило мене загиблою, бо статистично ніхто не виживає стільки часу в тому районі без підтримки, води та зв’язку.
Бойко притиснулася спиною до стіни.
— Ви…
— Позивний? — запитав Марченко.
— Файл не завантажить позивний. Ця частина закрита навіть для вас, генерале.
— “Мара”, — прошепотів Марченко, згадавши стару легенду, яку чув від фронтовиків. — Твій позивний — Мара. Привид, що приходить уночі.
— Я не знаю, про що ви, генерале.
Власенко зблід настільки, що став схожим на мреця. Він публічно принижував легенду. Людину, яка мала більше бойових орденів, ніж уся ця кімната разом узята.
— Чому? — хрипко запитав він. — Чому прибиральниця? Чому тут?
Литвин прокрутив файл до кінця.
— Тут є доповнення, пане полковнику. Статус змінено: “Добровільна відставка за сімейними обставинами. Батько, майстер-сержант у відставці Андрій Коваль, отримав тяжку контузію та прогресуюче захворювання мозку. Суб’єкт подав рапорт на звільнення для здійснення повного догляду”.
Всі пазли склалися. Вона не ховалася. Вона була тут, тому що її батько потребував її. Чоловік, який виховав її, ветеран, помирав, і вона покинула все — славу, кар’єру, війну — щоб мити підлогу і бути поруч із ним.
— Скільки? — тихо запитав Марченко. — Скільки йому залишилося?