Лариса кинула погляд на чорний мікроавтобус, чітко бачачи крізь скло контури домовини, вкритої прапором. Дівчина завагалася, її пальці лягли на кнопку рації, але вона не поспішала відповідати. Щось промайнуло в її очах — сумнів або власний болючий спогад, проте вона змусила себе стояти на своєму.
— Мені дуже шкода, пане сержанте. Але ви повинні звільнити проїжджу частину.
Тим часом позаду них у легковій машині сиділа шістдесятирічна Марія, міцно стискаючи руку свого молодшого сина, дванадцятирічного Тарасика. Її обличчя було змученим горем, яке може зрозуміти лише мати, що втратила свою старшу дитину. Її Рома був для неї всім — хлопчиком, який з дитинства марив авіацією і міг годинами дивитися в небо на літаки.
Тепер вона дивилася на закриту труну крізь заплакане скло, і їй бракувало повітря від болю. Тарасик сидів поруч, дбайливо тримаючи в руці пластикову модель літака Ан-225 “Мрія”, фарба на крилах якої вже трохи стерлася від часу.
— Мамо, а чому ми зупинилися? — тихо запитав хлопчик, дивлячись на поліцейські вогні. — Рому не хочуть пускати додому?
Марія ковтнула сльози і ледь помітно кивнула, погладивши сина по голові:
— Все добре, синку. Твій братик… він уже повертається додому. Скоро будемо.
Думки Ярослава полинули далеко на схід, туди, де небо здавалося таким низьким і зоряним, що до нього можна було дотягнутися рукою. Перед очима виринула холодна ніч у напівзруйнованому будинку десь на околицях Донеччини. Рома тоді лежав на спальнику, зсунувши важкий шолом на потилицю, і тихо говорив про дім, а в повітрі пахло порохом і розігрітими консервами.
— Ти ніколи не думав, що нас чекає там, Ярік? — запитав тоді Роман незвично тихо. — Ну, я маю на увазі, коли все це закінчиться. Що буде після?
Ярослав тоді лише знизав плечима, дозволивши прагматичному розуму взяти гору над емоціями:
— Намагаюся про це не думати. Так легше тримати фокус на тому, що треба зробити зараз.
Роман широко усміхнувся, і в його очах спалахнув той самий незгасний вогник:
— А ти мій особистий компас, братику. Я завжди кидаюся вперед, а ти стежиш, щоб ми не збилися зі шляху і рухалися в правильному напрямку.
Саме тієї ночі Роман змусив його дати обіцянку, ніби щось передчуваючи. Він став серйозним, сів на спальнику і подивився другові просто в очі:
— Якщо зі мною щось трапиться, Ярік, і я не повернуся на своїх двох… Обіцяй, що ти привезеш мене додому як належить. Тільки головними дорогами, з усіма почестями, з прапором. Не дозволяй їм везти мене об’їзними стежками, ніби я ніхто. Обіцяєш?
Три тижні тому ця страшна обіцянка стала реальністю, коли їхня група потрапила в засідку. Роман зреагував першим: відштовхнув побратимів у безпечне укриття, прийнявши на себе смертельний удар від вибуху. Новина про втрату вдарила Ярослава так, ніби йому самому вибили повітря з легень.
Він довго стояв один у порожній казармі, стискаючи в руках їхнє спільне фото, де вони стояли обійнявшись — замурзані, втомлені, але щасливі. А тепер, на холодній трасі, Ярослав відчував, як ця обіцянка пече йому груди наче розпечене вугілля, і він точно знав, що не зрадить Рому.
Рація Лариси знову затріщала, перериваючи його спогади, і голос її командира став ще різкішим, на межі зриву:
— Бойко! Чого ви там застрягли? Я чекаю доповіді про розблокування траси!