Вона кинула нервовий погляд на Ярослава, потім на чорний катафалк, і стисла губи.
— Я вирішую це питання, пане майоре, — відповіла вона напруженим тоном, намагаючись зберегти професіоналізм.
Але її очі знову зупинилися на синьо-жовтому прапорі, що вкривав домовину. На мить у її пам’яті виринуло обличчя старшого брата, Сашка, який пішов добровольцем ще у 2014-му і повернувся додому зовсім іншою людиною. Ті нескінченні візити до шпиталів, раптові спалахи гніву і нічні жахи — Лариса зціпила зуби і змусила себе відігнати ці думки.
Зараз вона на службі, і її обов’язок — забезпечити порядок. Тим часом біля перехрестя почав збиратися натовп: водії та пасажири, приваблені поліцейськими мигалками та військовим кортежем, виходили зі своїх машин.
Серед них був Григорій — сивий ветеран з глибокими зморшками, який спирався на дерев’яний ціпок. На його куртці виднівся старий, вицвілий шеврон однієї з бойових бригад.
— Це хлопці з Президентської бригади, Почесна варта, — тихо промовив він до Соломії, дівчини у фірмовому фартуху з придорожньої кав’ярні. — Просто так вони форму не одягають. Це означає щось дуже серйозне.
Соломія, яка збиралася знімати відео, повільно опустила телефон, а в її очах з’явилося розуміння і сум.
— А чому їх не пропускають? — запитала вона пошепки.
Григорій хмикнув, міцніше стиснувши свій ціпок, і його голос прозвучав хрипко, але з великою повагою:
— Ці хлопці проводжають Героїв. У них є свої закони і традиції пошани, тому вони ніколи не звертають з прямого шляху.
До розмови долучився Микола, кремезний водій фури, поправивши кепку і нахмуривши густі брови:
— Це ж військовий похорон, хіба не ясно? Йолки-палки, та хіба ж можна таких людей на дорозі спиняти?
Біля катафалка Ярослав продовжував стояти як непорушна скеля.
— Пані лейтенант, цей супровід затверджений і виконується згідно з військовим протоколом, — рівно і холодно промовив він. — Ми перетнемо це перехрестя і поїдемо далі до Києва.
Лариса глибоко вдихнула, намагаючись не зірватися на крик:
— Мені байдуже, хто це затвердив, сержанте! У мене за два кілометри звідси жахлива аварія, люди потребують допомоги, а ви блокуєте проїзд для рятувальників. Повертайте на об’їзну, або я викликаю підкріплення!
Очі Ярослава звузилися, але в них була лише непохитна рішучість:
— Цей хлопець врятував життя багатьом людям, у тому числі й мені. Я не повезу його ховатися по кутках заради зручності трафіку.
Рука Лариси завмерла над рацією, бо щось усередині неї надломилося. Прапор, домовина, повний болю погляд Ярослава — усе це нагадало їй слова брата про військове братерство і те, що своїх не кидають.
— Мої накази йдуть від керівництва управління поліції області, і я не можу вас пропустити, — тихо сказала вона, хитаючи головою.
Голос Ярослава пом’якшав, але кожне його слово падало важким каменем у ранкову тишу:
— Є закони, які набагато старші за накази вашого керівництва, пані офіцер. Це правила людяності і військової честі. Роман загинув за цю країну відкрито, дивлячись ворогу в очі, і він не буде ховатися у свій останній день.