Софія ледь помітно всміхнулася — його прості слова напрочуд точно відгукнулися в її власній душі. Розмова зав’язалася якось сама собою, легко і природно. Спочатку вони обмінялися кількома фразами про саму вечірку, потім плавно перейшли на приємні дрібниці: мінливу осінню погоду, затори на дорогах, улюблені куточки в Києві.
Ростислав з ноткою ностальгії розповів, що обожнює довго гуляти вздовж Дніпра пізно вночі, коли велике місто нарешті засинає і скидає з себе денну метушню. Софія ж, своєю чергою, натхненно поділилася тим, як сильно їй подобається блукати алеями осіннього Ботанічного саду, коли листя горить усіма відтінками золота й багрянцю.
— Слухай, а ти взагалі часто буваєш на таких гучних тусовках? — раптом запитав він, повернувшись до неї з непідробною цікавістю в очах.
— Ні, якщо чесно, то дуже рідко. Просто іноді настає момент, коли хочеться з корінням вирватися з власної рутини, — чесно відповіла вона, опустивши очі.
Ростислав розуміюче кивнув.
— Це дуже корисна практика — ламати свої закостенілі звички. А чим ти взагалі займаєшся в звичайні, будні дні?
Софія на секунду задумалася, підбираючи правильні слова.
— Та нічого особливого. Працюю в звичайному офісі, паралельно трохи вчуся на курсах, іноді гуляю з друзями… Але останнім часом моє життя якось… надто сильно ускладнилося, — гірко додала вона, і її голос мимоволі стих, видаючи захований біль.
Ростислав уважно подивився на неї. У його очах не було ані краплі жалості чи зверхнього осуду, лише глибоке, людське розуміння.
— Знаєш, у цьому житті абсолютно все можна змінити. Іноді нам просто необхідно зробити один свідомий крок назад, щоб набрати розгін і стрибнути далеко вперед, — сказав він дуже тихо, але з такою внутрішньою силою, що Софії захотілося йому повірити.
Вона знову слабко всміхнулася, не знаючи, що додати до таких мудрих слів. Їй неймовірно імпонувала його природна простота і відкрита щирість. Вони просиділи в тій прохолодній альтанці ще дуже довго. Час там ніби зупинив свій нещадний біг, подарувавши Софії те безцінне відчуття захищеності й спокою, якого їй так катастрофічно бракувало останніми днями.
Час минав абсолютно непомітно, і Софія з подивом відчула, як її затиснуті плечі нарешті повністю розслабляються, а важкі, похмурі думки в голові стають світлішими і яснішими. Ростислав раптом солодко позіхнув, потягнувся, розправляючи широкі плечі, і тепло усміхнувся.
— Знаєш, тут стає прохолодно. Може, я тебе проведу додому? — запропонував він з легкою турботою в голосі. Софія, не роздумуючи ні секунди, ствердно кивнула.
Вони неквапливо підвелися і рушили назад до шумного будинку Сашка, щоб Софія могла знайти Олену й попередити про свій раптовий відхід. Дорогою до метро Ростислав невимушено тримав руки в кишенях свого темного пальта, а Софія, йдучи поруч, фізично відчувала приємне, заспокійливе тепло від його мовчазної присутності. Коли вони нарешті дійшли до її знайомого під’їзду на Оболоні, дівчина зупинилася на сходах і обернулася до свого супутника.
— Ось ми і прийшли. Це мій дім, — сказала вона, нервовим рухом поправляючи пасмо волосся, що вибилося із зачіски, і відчуваючи, як від хвилювання щоки злегка рожевіють.
Ростислав тепло всміхнувся, і в світлі вуличного ліхтаря в його очах промайнула надзвичайна доброта.
— Продиктуєш свій номер? — просто і без зайвого пафосу попросив він, дістаючи з кишені смартфон. — Я б дуже хотів ще раз із тобою зустрітися і продовжити нашу розмову.
Софія відчула приємне, лоскотливе хвилювання десь у районі сонячного сплетіння, коли слухняно диктувала йому цифри. Її до нестями подобалося те, як він дивився на неї — прямо, чесно, без жодного поспіху чи липкої нав’язливості, що так часто відштовхує. Записавши номер, Ростислав злегка нахилився і майже невагомо, дуже обережно торкнувся губами її щоки.
— До зустрічі, Софіє, — оксамитовим пошепки промовив він.
Вона рвучко кивнула, затамувавши подих, і швидко, мов школярка, заскочила в напівтемний під’їзд. Опинившись за надійними броньованими дверима власної квартири, вона безсило притулилася спиною до холодної стіни, заплющила очі й прислухалася до себе. Серце в грудях вибивало скажений, але радісний ритм. У голові калейдоскопом крутилися його мудрі слова, його світла усмішка, і вперше за цей нескінченний, чорний тиждень вона відчула всередині щось дуже схоже на справжню, кришталеву надію.
Ледве стягнувши з ніг блискучі туфлі, Софія дісталася до спальні, з розмаху впала на розстелене ліжко і закрила очі. Проте довгоочікуваний сон уперто не йшов — емоції та яскраві думки про сьогоднішній вечір гучним роєм гуділи в голові. Раптом тишу кімнати розрізав різкий звук вібруючого телефону. На яскравому екрані висвітилося обурливе повідомлення від Олени: «Гей, ти куди взагалі пропала з радарів?!».
Софія широко всміхнулася і вирішила не писати, а одразу подзвонити подрузі.
— Оленко, видихай, я вже давно вдома, не хвилюйся так, — бадьоро сказала вона, щойно на тому кінці підняли слухавку.
— Софія! Ти могла б хоча б есемеску кинути! Я тебе півгодини шукала по всьому будинку і навіть у підвал заглядала! — театрально обурилася Олена, але крізь її напускну злість виразно пробивалася шалена жіноча цікавість.
— Пробач мені, будь ласка. Просто я… я сьогодні познайомилася з одним хлопцем, — тихо, але радісно зізналася Софія, відчуваючи, як щоки в темряві знову починають палати вогнем.
— Що-о-о?! Ану негайно розказуй мені всі подробиці! До найменших деталей! — радісно заверещала в трубку Олена, і Софія не витримала, залившись дзвінким, щасливим сміхом.
— Його звати Ростислав. Він такий високий, зі світлими-світлими очима, і просто неймовірно приємний у спілкуванні. Ми проговорили піввечора в тій альтанці в саду, а потім він зголосився провести мене аж до самого дому, — розповідала вона, абсолютно не маючи сил стримати дурнувату посмішку на своєму обличчі.