Олена знову голосно заверещала, ледь не оглушивши подругу:
— Софі, ти мене просто наповал б’єш! Це ж фантастичні новини! Це просто супер-старт!
Наступного дня багряне сонце повільно, ніби неохоче, сідало за горизонт, щедро фарбуючи безкрайнє небо над вечірнім Києвом у теплі, золотисто-рожеві відтінки. Софія сиділа у своїй затишній кімнаті перед розкритим ноутбуком. Вона з усіх сил намагалася зосередитися на робочих таблицях і звітах, але цифри вперто розпливалися перед очима, а думки, мов птахи, щоразу поверталися до Ростислава. Вона згадувала його глибокий, спокійний голос, його впевнену статуру і той неймовірний комфорт, який вона відчула поруч із ним у нічному саду.
Раптом на столі глухо завібрував телефон, вирвавши її з полону мрій. На яскравому екрані висвітилося коротке повідомлення від нього: «Привіт. Не хочеш прогулятися ввечері?». Її серце миттєво затріпотіло, наче спійманий метелик, ударившись об ребра. Софія ледь помітно всміхнулася екрану і, не вагаючись ні секунди, швидко набрала відповідь: «З радістю. Чекаю твого дзвінка». Минуло всього кілька хвилин, і пролунав довгоочікуваний дзвінок. Його оксамитовий, рівний голос миттєво змусив її усміхнутися ще ширше.
— Готова? Я вже чекаю біля парку, — просто сказав він, і Софія, відкинувши ноутбук, поспішила збиратися.
Вона швидко натягнула своє улюблене вовняне пальто, не дивлячись схопила з тумбочки ключі й буквально вилетіла з квартири. Спускаючись сходами, дівчина фізично відчувала, як її серце прискорено б’ється від солодкого передчуття зустрічі. Ростислав уже чекав на неї біля центрального входу в парк Гнатюка. Він стояв просто під високим чавунним ліхтарем, м’яке світло якого вихоплювало з темряви його легку, привітну усмішку. Його темний, грубої в’язки светр і прості класичні джинси робили його напрочуд органічним, схожим на уособлення одного з тих спокійних, прохолодних київських вечорів, які Софія так щиро любила.
— Привіт, — тихо сказала вона, підходячи ближче, і миттєво відчула, як усі денні хвилювання безслідно відступають під його уважним, надзвичайно теплим поглядом.
— Привіт. Ну що, прогуляємося трохи? — відповів він, простягнувши руку, і вони неквапливо рушили довгою алеєю, де під ногами тихо й затишно шурхотіло опале осіннє листя.
— Як взагалі минув твій день? — запитав Ростислав, невимушено засунувши руки в глибокі кишені свого пальта.
Софія лише злегка знизала плечима.
— Та нічого особливого, якщо чесно. Трохи нудно і монотонно в офісі, паперова рутина, але загалом нормально. А твій день як? — поцікавилася вона, скоса поглядаючи на його чіткий профіль.
— Як і завжди, все за графіком — інтенсивне тренування з самого ранку, потім багато роботи. Я без спорту просто фізично не можу існувати, тіло вимагає руху, — усміхнувся він, і Софія встигла помітити, як в азарті жваво загорілися його світлі очі. — А ти чим захоплюєшся у вільний час? — додав він, повернувши голову і зустрівшись із нею поглядом.
Дівчина на мить задумалася, згадуючи своє давнє, майже покинуте хобі.
— Мені дуже подобається танцювати. Особливо хіп-хоп. Для мене це ніби таємна мова, спосіб виразити себе і свої емоції, коли бракує слів, — зізналася вона, і її голос раптом набрав неймовірної сили та впевненості.
Ростислав відверто здивувався, високо піднявши темні брови.
— Серйозно? Нічого собі, це дуже круто! Ти виступаєш десь на змаганнях чи сценах? — запитав він із такою щирою, непідробною цікавістю, що Софії стало неймовірно тепло.
Вона тихо засміялася, трохи соромлячись своєї відвертості.
— Ні, що ти, тільки для себе. Я взагалі не люблю публічність чи зайву увагу натовпу. Але саме цей ритм допомагає мені бути собою, скидати маски, — пояснила вона, дивлячись на свої черевики, що ступали по килиму з листя.
Він розуміюче кивнув.
— Я тебе чудово розумію. Я теж люблю, коли найважливіше залишається лише в моєму особистому просторі. Але, можливо, колись ти все ж наважишся і покажеш мені свої танці? — по-доброму пожартував він, і Софія відчула, як її щоки миттєво заливає гарячий рум’янець.
— Подивимося, — загадково відповіла вона з м’якою усмішкою.
Вони продовжували неспішно йти алеями парку, легко перекидаючись невимушеними фразами про улюблені кав’ярні в місті й примхливу осінню погоду. Проте з кожним кроком їхня розмова ставала все глибшою, торкаючись якихось важливих, душевних струн.
— Знаєш, я раніше завжди думав, що стосунки між людьми — це щось неймовірно складне, що вимагає постійної боротьби, — раптом сказав Ростислав, і його інтонація стала набагато серйознішою. — Але з тобою… з тобою якось усе настільки просто і зрозуміло.
Софія завмерла на півкроці, фізично відчуваючи, як її серце на мить пропустило глухий удар. Його слова пролунали так відверто, так беззахисно і щиро, без жодної тіні фальші чи чоловічої гри.
— Я теж не знаю, як це правильно пояснити… Але поруч із тобою мені дуже спокійно, — так само тихо, майже пошепки відповіла вона, піднявши на нього великі, блискучі очі.
Ростислав зупинився і неймовірно тепло усміхнувся.
— Мені дуже приємно це чути. Я безмежно радий, що ми з тобою зустрілися, — сказав він, і в його погляді промайнула така глибока теплота, що Софії захотілося розчинитися в цьому моменті.
Коли вони нарешті неквапливо дійшли до її рідного будинку, Софія раптом підняла очі й мимоволі завмерла, ніби врізавшись у невидиму бетонну стіну. Прямо біля її під’їзду, виблискуючи в світлі ліхтаря, стояла до болю знайома машина. Антон. Її дихання миттєво перехопило спазмом, а в грудях розлився холодний, липкий жах. Вона різко, майже панічно повернулася до Ростислава.
— Мені… мені вже треба йти. Дуже дякую тобі за цю прогулянку, — швидко, збиваючись, пролепетала вона, з усіх сил намагаючись приховати зрадливе тремтіння у власному голосі.
— Завжди радий. Обов’язково напиши мені, коли будеш вільна, добре? — спокійно відповів він, не ставлячи зайвих запитань. Він нахилився, ледь невагомо поцілував її в холодну щоку і з повагою відступив на крок.