Машина плавно рушила з місця і влилася у вечірній трафік, прямуючи в бік Троєщини, де їхній спільний знайомий Сашко влаштовував гучну гулянку у своєму великому, приватному будинку. Софія вкрай рідко бувала на подібних масових заходах, завжди віддаючи перевагу тихим, затишним вечорам удома за книжкою чи фільмом. Але сьогоднішній день був винятком із усіх правил.
Коли вони нарешті припаркувалися біля потрібного двору, потужні баси сучасної музики вже відчутно вібрували в повітрі, вириваючись із відчинених вікон котеджу. Просторе подвір’я було щедро прикрашене яскравими, різнокольоровими гірляндами, які створювали казкову атмосферу. Гучний сміх і багатоголосий гомін долітали до самої вулиці, і Софія раптом відчула, як її тіло мимовільно відгукується на цю потужну, пульсуючу енергію. Легкий, приємний трепет пробіг уздовж хребта.
Сашко, як гостинний господар, зустрів їх просто біля вхідних дверей із широкою, щирою посмішкою від вуха до вуха.
— Дівчата, ви навіть не уявляєте, як я безмежно радий вас тут бачити! — радісно вигукнув він, по черзі міцно обіймаючи обох.
Його непідробна доброзичливість і відкритість миттєво розтопили останні залишки скутості в душі Софії. Вона сміливо переступила поріг будинку слідом за енергійною Оленою. Усередині панувала справжня, класична вечіркова метушня: потужна музика пульсувала в чіткому ритмі, десятки людей безтурботно танцювали у вітальні, тримаючи в руках яскраві келихи з різноманітними коктейлями. Повітря було густим від ароматів дорогого парфуму, терпкого вина й чогось невловно солодкого.
— Так, красуні, розташовуйтеся і почувайтеся як удома! Там на столі є абсолютно все для вашого настрою! — перекрикуючи музику, гукнув Сашко, вказуючи рукою в бік імпровізованого бару.
Олена, не гаючи ні секунди, спритно підхопила два високі келихи з ігристим і рішуче потягнула Софію просто в епіцентр подій — до просторої вітальні, де вже зібралася чимала юрба. Хтось із присутніх миттєво спробував зав’язати з ними легку, невимушену розмову, але Софія не стала вникати в суть слів. Її нестримно, наче потужним магнітом, тягнуло до музики.
Вона акуратно поставила свій недоторканий келих на край найближчого столика і, заплющивши очі, почала плавно рухатися в такт динамічній мелодії. Вона фізично відчувала, як цей чіткий ритм пронизує кожну клітинку її тіла, вимиваючи звідти весь біль. Кожен її рух був ніби своєрідним заклинанням, що відганяло похмурі думки про минуле. Вперше за весь цей нескінченно довгий час вона по-справжньому відчула себе життєрадісною і вільною.
— Софі, ти мене просто шокуєш! — голосно засміялася Олена, жваво приєднуючись до подруги на імпровізованому танцполі. — Ти ніби зовсім інша людина! Де ти ховала цю запалочку?
Софія щиро розсміялася у відповідь, не припиняючи своїх плавних рухів.
— Це все ти! Ти мене заразила своєю шаленою енергією! — вигукнула вона, і її очі яскраво загорілися непідробною радістю.
Тієї ж миті до них невимушено наблизився високий, симпатичний хлопець із темним кучерявим волоссям — вочевидь, один зі знайомих Сашка.
— Софі, я ж тебе знаю, ти ніколи в житті не танцювала на таких тусовках! Давай зі мною, покажемо їм клас! — весело запропонував він, галантно простягаючи їй руку.
Олена заохочувально підморгнула, і Софія, відкинувши останні сумніви, сміливо вклала свою долоню в його руку. Вона танцювала до упаду, голосно сміялася і з кожною хвилиною все більше забувала про той важкий, чорний тягар, що ще вчора не давав їй дихати.
Софія кружляла посеред великої вітальні, розчинившись у натовпі. Вона відчувала, як гучна музика заповнює її зсередини до самих країв, нещадно витісняючи геть усі темні, болючі спогади, що причаїлися в куточках душі. Кольорове світло від диско-куль і гірлянд химерними відблисками миготіло на світлих стінах будинку, а безперервний гомін десятків голосів зливався з ритмом в один суцільний потік.
Але через якийсь час цей шалений шум почав фізично тиснути на неї. У скронях з’явилася легка, пульсуюча втома, і дівчина раптом зрозуміла, що їй життєво необхідна коротка перерва й ковток свіжого кисню.
— Олено, я вийду на хвилинку, скоро повернуся! — гукнула вона просто на вухо подрузі, обережно пробираючись крізь розпашілу юрбу до скляних дверей тераси.
Олена коротко кивнула, не відриваючись від запального танцю, і Софія нарешті вислизнула на вулицю.
Нічний осінній сад зустрів її неймовірною прохолодою і такою бажаною, глибокою тишею. Трава під тонкими підборами її туфель була м’якою і злегка вологою від вечірньої роси, а темні, величні силуети фруктових дерев ледь помітно гойдалися від легкого, прозорого вітру. У безхмарному чорному небі яскраво мерехтіли зорі. Софія набрала повні легені кришталево чистого повітря і повільно видихнула, фізично відчуваючи, як залишки напруги залишають її тіло.
Її погляд вихопив невелику, затишну дерев’яну альтанку в найвіддаленішому кутку саду — ідеальне, відокремлене місце, де можна було надійно сховатися від гамору вечірки. Вона неквапливо попрямувала туди, але, підійшовши ближче, з несподіванкою помітила, що лавка вже зайнята. Там, у напівтемряві, сидів якийсь хлопець. Він тримав у руці напівпорожній келих і, здавалося, був повністю занурений у власні думки, задумливо вдивляючись кудись у темряву і зовсім не помічаючи її наближення.
Софія мимоволі зупинилася на півдорозі, нерішуче переступаючи з ноги на ногу.
— Перепрошую… я тобі не заважатиму? — обережно, ледь чутно запитала вона, про всяк випадок тримаючись на безпечній відстані.
Хлопець повільно повернув голову, і на його обличчі з’явилася дуже тепла, абсолютно невимушена й щира усмішка.
— Ні, зовсім ні. Сідай, місця вистачить, — спокійно відповів він, ввічливо посунувшись на дерев’яній лавці, щоб звільнити їй простір.
Його баритон звучав настільки приємно і врівноважено, що Софія, відкинувши залишки сорому, тихо присіла на протилежний край.
— Я Софія, — коротко представилася вона, несміливо зиркнувши на незнайомця.
— А я Ростислав, — відповів він, ввічливо кивнувши головою.
Тепер, коли очі трохи звикли до темряви, вона змогла розгледіти його набагато краще. Густе темне волосся, яке здавалося злегка розкуйовдженим від вітру, виразні світлі очі, що ловили відблиски далеких ліхтарів, і легка, мужня щетина на точених вилицях. Від нього віяло таким монументальним спокоєм, ніби та шалена, гучна вечірка, що вирувала всього за пару десятків метрів від них, його абсолютно не обходила і взагалі існувала в якійсь паралельній реальності.
— Тобі теж раптом захотілося тиші? — запитав Ростислав, роблячи невеликий ковток зі свого скла.
Софія ствердно кивнула.
— Так, щось голова розболілася від того нескінченного шуму. Відчула, що терміново потрібно відпочити і перевести подих, — зізналася вона. На свій власний подив, вона відчувала, що його уважний, але абсолютно не нав’язливий погляд діє на неї заспокійливо.
— Дуже тебе розумію. Там усе таке… занадто яскраве і гучне. Іноді просто життєво необхідно побути наодинці з собою, щоб не втратити фокус, — задумливо промовив він, розслаблено відкинувшись на дерев’яну спинку лавки.