Софія рвучко сіла, скинувши материну руку. У її заплаканих очах раптом спалахнув лютий гнів.
— Мамо, про що ти говориш?! Я бачила її у спідній білизні, роздягнену! А він стояв поруч у рушнику після душу! Як це, скажи на милість, можна «не так зрозуміти»?! Ти думаєш, я збожеволіла і все це вигадала?!
Галина важко зітхнула і відвела погляд убік. Вона просто не знаходила потрібних слів, боячись необережною фразою зробити ще болючіше. Софія відвернулася до темного вікна, за яким уже вирувала київська ніч, і зовсім тихо, надломлено додала:
— Як він міг так вчинити… Ми ж весілля планували, мамо. Я свято вірила, що ми тепер разом і назавжди.
Ці слова важким свинцем повисли в повітрі кімнати, такі ж похмурі й холодні, як затяжний осінній дощ, що саме починав барабанити по склу.
Софія підвелася й підійшла впритул до вікна, вдивляючись у чорноту, що поглинала вулиці її міста. Її пальці вп’ялися у підвіконня з такою силою, що здавалося, ще мить — і пластик трісне.
— Як він міг… — знову прошепотіла вона в порожнечу. Гнів і нищівний розпач влаштували всередині неї справжнє бойовище. Весілля, омріяна сукня, їхнє майбутнє — все це перетворилося на жменю попелу, безжально розтоптану його зрадою. Вона повільно обернулася до Галини, яка продовжувала сидіти на ліжку, марно шукаючи ліки від доньчиного болю.
Мати підвелася, підійшла ближче й дуже обережно, ніби кришталеву, взяла Софію за крижані руки.
— Соню, послухай мене уважно. Ти не сама. Я тут, я з тобою, — твердо, з незламною материнською силою промовила Галина. Вона потягнулася, щоб міцно обійняти доньку, але Софія мимоволі зробила крок назад, заперечно хитаючи головою.
— Мам, я просто не уявляю, як це пережити. Як мені взагалі прокидатися завтра вранці, коли єдине, у що я беззастережно вірила, виявилося брудною брехнею? — голос дівчини знову небезпечно затремтів, а в очах заблищали нові сльози.
Галина повернулася на ліжко, акуратно склавши руки на колінах. Вона чудово розуміла, що пусті, завчені втішання тут не спрацюють.
— Ти сильна дівчинка, Соню. Ти змалечку такою була. Так, зараз тобі здається, що світ закінчився. Це нестерпно боляче, але ти не маєш права дозволити цій ситуації зламати твій стрижень, — Галина дивилася доньці прямо у вічі, не кліпаючи. — Повір моєму досвіду: ти не перша жінка у світі, яку зрадив чоловік, і, як це не сумно, далеко не остання. Але ти гідна набагато кращого ставлення. І ти обов’язково зустрінеш того, хто цінуватиме кожну твою посмішку по-справжньому.
Софія знову опустилася на зім’яту постіль, судомно мнучи в руках край подушки. Слова матері звучали мудро й переконливо, та серце відмовлялося їх приймати.
— Я не знаю, що мені робити далі, куди себе подіти, — ледь чутно прошепотіла вона. Голова розколювалася від шаленої напруги. — Мені здається, що після цього я до кінця життя не зможу нікому повірити.
Галина нахилилася, простягнула руку й лагідно, як у ранньому дитинстві, погладила її по сплутаному волоссю.
— Тобі й не потрібно вирішувати глобальні питання просто зараз. Дай собі час відболіти. Ти обов’язково впораєшся, я в тебе вірю.
Софія механічно кивнула, хоча в душі не було жодного просвітку. Вона знесилено відкинулася на подушку, втупившись у білу стелю. Проти її волі думки знову й знову поверталися до Антона. До його заразливого сміху, до палких обіцянок перед сном, до їхніх грандіозних планів. Як можна було так цинічно розтоптати все це?
— Я більше ніколи не хочу його бачити, — твердо, з несподіваною злістю промовила вона, повернувши голову до матері.
Галина рішуче кивнула на знак згоди.
— От і не бач. Цей чоловік не вартий жодної твоєї сльозинки, Соню.
Знайома з дитинства кімната раптом здалася Софії абсолютно чужою. Кожен предмет інтер’єру, кожна дрібничка на полиці кричали про минуле, яке раптом перетворилося на нестерпний тягар. Дівчина заплющила очі, з усіх сил намагаючись уявити той день, коли їй нарешті стане легше. Але майбутнє виглядало як суцільна чорна діра. Галина тихо підвелася, збираючись дати доньці спокій.
— Я завжди поруч, Соню. Навіть у ті моменти, коли тобі здаватиметься, що весь світ відвернувся, просто пам’ятай — ми з татом за твоєю спиною, — сказала вона вже на порозі. Софія лише мовчки кліпнула на знак подяки, і двері за матір’ю безшумно зачинилися.
Густа тиша знову огорнула кімнату, проте бажаного заспокоєння так і не принесла. Софія підтягнула коліна до самих грудей, обхопила їх руками й завмерла в позі ембріона. Вона фізично відчувала, як серце лунко б’ється у величезній, порожній дірі всередині.
Біль пульсував у венах, і залишатися наодинці зі своїми думками ставало неможливо. Вона мусила змусити себе встати. Унизу, на кухні, на неї чекав традиційний сімейний вечір — ритуал, який не можна було порушувати навіть у день, коли її світ розлетівся на друзки.
Софія повільно спускалася дерев’яними сходами до кухні. Звідти вже долинав звичний, розмірений гомін їхнього традиційного сімейного вечора. Її ноги дрібно тремтіли, ніби після виснажливого марафону, але вона змусила себе випростатися, щоб не видати перед батьком своєї цілковитої слабкості.
На великому дубовому столі парували тарілки з пухкими варениками, стояла глибока миска із запашним борщем і плетений кошик зі свіжим хлібом. Усе було так само як і завжди, але сьогодні ці теплі домашні ритуали здавалися їй абсолютно порожніми й позбавленими сенсу.