Вона лежала в тихій напівтемряві кімнати, безкліпно дивлячись у білу, рівну стелю, і в її страшенно виснаженій, запаленій свідомості розрізнені, гострі шматки останніх подій повільно, але невідворотно складалися в єдиний, неймовірно болісний пазл. Зрадливий, брехливий Назар, та злощасна чужа квіткова блузка, таємна, бридка переписка в телефоні і все її ретельно сплановане весілля, що в одну мить жалюгідно розсипалося на порох, немов крихкий, дитячий картковий будиночок на сильному вітрі. У грудях усе нестерпно, тупо нило від завданого болю, але водночас десь глибоко, на самому дні душі зароджувалася дивна, абсолютно незрозуміла їй самій легкість.
Їй здавалося, ніби вона нарешті скинула зі своїх тендітних плечей страшенно важкий, отруйний тягар ілюзій, який роками заважав їй вільно, на повні груди дихати. Сашко не розпитував її про брудні деталі, не ліз брудними чоботями в душу з недоречними, порожніми порадами чи фальшивим співчуттям. Він просто мовчки і дуже надійно був поруч. І ця його непохитна, тиха чоловіча присутність чомусь неймовірно гріла її зранену, розірвану на шматки душу.
Наступного вечора, трохи оговтавшись від першого шоку і зібравшись із силами, Марта вирішила, що настав час їхати додому. Їй треба було терміново забрати свої найнеобхідніші повсякденні речі, документи й хоча б спробувати на самоті привести розкидані думки до якогось ладу.
— Я чекатиму тебе внизу, в машині біля під’їзду. Якщо раптом щось піде не так, або він буде там — одразу дзвони мені, я миттю піднімуся, — дуже серйозно, без тіні усмішки сказав Сашко, відчиняючи перед нею важкі металеві двері під’їзду її будинку.
Вона вдячно, мовчки кивнула йому. За ці два найважчі, найдовші дні в її житті Марта абсолютно чітко усвідомила для себе одну істину: цей мовчазний, надзвичайно надійний чоловік став для неї кимось значно більшим, аніж просто черговим колегою по величезному офісу.
Вона обережно, намагаючись не шуміти, відчинила двері своєї квартири. Назара всередині, на щастя, не було. На неї миттєво тиснула лише глуха, абсолютно мертва тиша та стійкий, впізнаваний запах його дорогого, солодкуватого одеколону, що досі густо завис у повітрі темного коридору.
Марта з величезним полегшенням видихнула повітря. Вона категорично не хотіла з ним сьогодні бачитися. Дівчина швидко стягнула з себе вчорашній одяг, переодягнулася в максимально зручні, старі потерті джинси та теплий, об’ємний в’язаний светр і похапцем, скидаючи все до купи, покидала в дорожню спортивну сумку найпотрібніше.
Коли блискавка на переповненій сумці нарешті застібнулася, Марта ухвалила дуже різке, імпульсивне рішення. Вона поїде до Олени. Прямо зараз. Їй життєво, до фізичного болю необхідно було поговорити зі своєю найкращою подругою, вилити їй усю свою зранену душу, виплакатися і знайти звичну розраду в тих теплих обіймах, які стільки років поспіль завжди рятували її від чорної самотності.
Дорогою в таксі на віддалену, сіру Троєщину її серце калатало так сильно, що боляче віддавало у скронях. Піднявшись на потрібний, облуплений поверх у старому будинку, Марта натиснула на потерту кнопку дзвінка, з усіх своїх останніх сил намагаючись натягнути на змарніле обличчя хоч якусь жалюгідну подобу привітної усмішки. Дверний замок голосно клацнув. Двері дуже повільно відчинилися, і на порозі з’явився… Назар.
Він стояв перед нею в самих лише коротких домашніх шортах, із сильно розпатланим зі сну волоссям і страшенно почервонілими, опухлими очима. А за його широкою, знайомою спиною, нервово кутаючись у теплий махровий халат, виринула Олена. В її бігаючих очах чітко читався тваринний переляк, густо змішаний із гидкою, липкою провиною.
— Марто? А ти що, попереджати про свій прихід так і не навчилася за стільки років? — несподівано різко, майже грубо і страшенно нахабно кинула Олена. Вона демонстративно, захищаючись, схрестила руки на грудях, ніби намагаючись відгородитися від неї невидимою стіною.
— Попереджати?! Ти… Ти ще смієш мені чимось дорікати в цій ситуації?! — голос Марти миттєво зірвався на відчайдушний крик, і вона фізично відчула, як гарячі, задушливі сльози найгіршої у світі зради мертвим вузлом міцно душать її горло. — Я, наївна дурепа, роками довіряла тобі всі свої найсокровенніші таємниці, розповідала все до останньої краплі, а ти…
То виходить, це твоя блузка тоді лежала в його валізі! Господи, я ж сама особисто купила її тобі на день народження в тому бутику, ти що, зовсім забула?! Браво, друзі! Вищий бал за цю геніальну акторську гру! У мене до вас обох лише одне-єдине запитання: за що ви так нелюдськи, так жорстоко зі мною вчинили?
Олена зневажливо, холодно пирхнула, кинула швидкий, оцінювальний і злий погляд на Назара, який у цей час просто боягузливо, мов побитий пес, свердлив очима брудну підлогу, і абсолютно крижаним тоном заговорила:
— Добре, хочеш почути правду — тоді слухай. Назар насправді кохає мене, а не тебе. Так було завжди, від самого початку. Ти ж усе своє нікчемне життя була непробивною, нудною занудою. Спочатку вчилася, як проклята, не бачачи світу білого навколо, потім з самого ранку до пізньої ночі горіла своєю дорогоцінною, статусною роботою. Це я, чуєш мене, я сама особисто порадила йому закрутити з тобою цей службовий роман і одружитися!