Навіть не глянувши на ошелешеного, блідого мов стіна Назара, вона різко розвернулася на високих підборах і кинулася геть із тієї задушливої зали реєстрацій. Вона швидко бігла довгими, мармуровими коридорами установи, абсолютно не чуючи, що їй перелякано кричать навздогін родичі та гості.
Гарячі, гіркі сльози вже нестримною рікою текли по її зблідлих щоках, безжально розмазуючи дорогу весільну туш, але їй було абсолютно байдуже, як вона зараз виглядає в очах випадкових перехожих. Весільне плаття, на її превелике і єдине зараз щастя, було простого, елегантного крою, без тих класичних незграбних, пишних шлейфів чи важких, незручних кілець, тож бігти було напрочуд легко. Вона стрімко мчала вузькими, старовинними брукованими вулицями Подолу, жодного разу не оглядаючись назад, ніби тікала від самого диявола.
Її серце калатало в грудях як божевільне, віддаючи глухим стукотом у скронях, а в голові без упину билася лише одна відчайдушна, панічна думка — сховатися. Зникнути туди, де її ніхто не знайде, розчинитися в повітрі. Та куди їй було зараз бігти у цій білій сукні? Повертатися до власної квартири категорично не хотілося — туди неминуче і дуже скоро приїде розлючений або виправдовуваний Назар зі скандалом. Олена… Після тієї дивної, відстороненої та холодної вчорашньої розмови телефоном Марта чомусь зовсім не хотіла бачити й свою єдину подругу.
І раптом, немов рятівне, яскраве коло у темному, бурхливому морі, у її затуманеній пам’яті виринув спокійний образ Сашка. Того самого звичайного, мовчазного менеджера з роботи, який завжди, за будь-яких обставин дивився на неї з таким неймовірним, непідробним теплом і який так давно, але надзвичайно терпляче кликав її на звичайну чашку кави. Вона тремтячими руками витягла з маленької сумочки телефон і, плутаючись у кнопках від сліз, набрала його номер.
— Сашко… Пробач мені, будь ласка… Можна я… — гірко, не стримуючись схлипувала Марта в холодну трубку, абсолютно не в змозі зв’язати прості слова в нормальне, змістовне речення.
— Марто? Ти плачеш? Де ти зараз знаходишся? Кажи точну адресу, я негайно за тобою приїду, — його низький голос прозвучав напрочуд рівно, дуже спокійно і максимально впевнено, без жодних зайвих розпитувань, істерик чи непотрібного зараз здивування.
Вона крізь густі сльози ледве назвала йому перехрестя біля великої крамниці неподалік станції метро Либідська, до якої встигла доїхати. Рівно через десять хвилин, які здалися їй цілою нескінченною вічністю на тому вітру, знайоме авто різко загальмувало біля сірого бордюру. Сашко вискочив із машини, не сказав їй жодного слова розради чи осуду, він лише мовчки, неймовірно міцно обійняв її за тремтячі, змерзлі плечі, обережно посадив на переднє пасажирське сидіння, увімкнув пічку і різко натиснув на газ.
Сашко привіз повністю розбиту Марту до своєї скромної, типової холостяцької квартири, розташованої у висотці на вічно галасливих і вітряних Осокорках. Помешкання виявилося невеликим, але напрочуд чистим, світлим і дуже затишним, а з широкого вікна відкривався меланхолійний, безкрайній краєвид на сріблясті, неспокійні хвилі Дніпра, що губилися десь у далекій сизій млі.
Ледь Марта переступила поріг цієї квартири, як її миттєво огорнув густий, неймовірно домашній і заспокійливий аромат свіжозвареної кави, що, здавалося, назавжди і глибоко в’ївся у ці стіни. На невеликому, акуратному кухонному столі на неї вже чекала велика, злегка потерта від безжального часу керамічна чашка, боки якої прикрашав вицвілий, старий герб Києва.
Сашко поводився ідеально. Він не ставив жодних незручних запитань і абсолютно не вимагав термінових пояснень її втечі. Він мовчки, немов безпомилково зчитуючи її критично розбитий стан на якомусь невидимому, тонкому рівні, заварив міцного, гарячого ромашкового чаю. Обережно поставивши горнятко з цілющим, духмяним напоєм перед нею на стіл, він тихо, але надзвичайно твердо, дивлячись їй у вічі, промовив:
— Що б там у тебе сьогодні не сталося, просто пам’ятай одне: ти завжди, в будь-який час доби можеш на мене розраховувати. Розкажеш усе тоді, коли сама цього щиро захочеш. А зараз просто пий цей чай дрібними ковтками і відпочивай, бо тебе всю страшенно трусить від холоду і нервового виснаження.
Він повільно дістав із глибокої шафи великий, пухнастий і дуже колючий вовняний плед і максимально акуратно, наче загортав найдорожчу, найтоншу кришталеву вазу, накрив її тремтячі плечі. Потім Сашко гранично делікатно відійшов до вікна, відвернувшись, даючи Марті такий життєво необхідний зараз особистий простір. Згорнувшись маленьким, беззахисним клубочком на м’якому дивані і стискаючи гарячу чашку, вона ледь чутно, немов злякане, поранене пташеня, шепнула у спину:
— Сашко… Можна я залишуся тут до завтра?
— Звісно. Залишайся рівно стільки, скільки тобі буде потрібно, — миттєво відповів він, навіть не обертаючись від вікна, аби жодним рухом не збентежити її своїм уважним поглядом.