Марта так і завмерла посеред просторої, залитої світлом спальні, ніби її раптом, в одну секунду паралізувало невидимим струмом. У своїх зблідлих, холодних руках вона міцно, до побіління дрібних кісточок на пальцях, стискала ту злощасну річ. Тканина була невагомою, дуже дорогою, майже прозорою, прикрашеною дрібним, неймовірно ніжним і витонченим квітковим візерунком. У її голові миттєво здійнявся оглушливий, нестерпний гул, наче цілий розлючений, дикий рій бджіл несподівано оселився просто під її черепом, агресивно витісняючи всі раціональні, логічні думки.
Вона механічно, немов у трансі, перебирала тонкими пальцями м’яку, струмливу тканину, марно намагаючись знайти у своїй пам’яті хоч якесь логічне, адекватне пояснення тому, як взагалі це могло статися. Її мозок гарячково, відчайдушно перебирав усі можливі варіанти.
Це точно була не її річ — вона терпіти не могла такі легковажні, романтичні фасони, віддаючи перевагу суворій класиці. Це точно не мамина старовинна кофтинка з минулого, і навіть близько не Оленина, адже її подруга завжди віддавала перевагу куди більш практичному, спортивному та зручному одягу. Чия ж вона тоді могла бути?
Раптом важкі двері ванної кімнати з глухим, протяжним звуком відчинилися, випустивши у прохолодну спальню густу хмару теплої, вологої пари. Назар вийшов звідти, енергійно, з насолодою витираючи великим пухнастим рушником своє мокре, темне волосся. Побачивши Марту, яка абсолютно нерухомо, наче статуя, стояла посеред кімнати з чужою жіночою річчю в руках, він на якусь невловиму, мілісекундну частку часу здивувався. Його густі брови ледь помітно здригнулися, але вже за коротьку мить обличчя знову розпливлося в звичній, самовпевненій і трохи нахабній усмішці.
— Що, ревнуєш мою персону? А знаєш, це навіть добре, мені по-своєму приємно, — кинув він абсолютно недбало, з тією неймовірною, разючою легкістю, ніби вони просто обговорювали нудний прогноз погоди на завтрашній день. — Та не бери ти це в голову, люба. То, мабуть, річ моєї сестри. Розумієш, у Чернівцях довелося пакуватися страшенно нашвидкуруч, запізнювався на потяг, тому просто закидав речі до валізи як попало, не дивлячись. Видно, випадково, у метушні прихопив разом зі своїми сорочками. Тож не видумуй собі зайвих проблем там, де їх немає.
Він абсолютно спокійно, без жодної тіні хвилювання підійшов ближче, побіжно, звично чмокнув її в крижану щоку і, навіть не чекаючи на жодну її відповідь чи реакцію, попрямував до розстеленого, м’якого ліжка. Назар щось тихо, втомлено бурмотів собі під ніс про те, як його страшенно вимотала ця довга, виснажлива дорога і як сильно зараз гудуть його ноги. А Марта так і залишилася стояти на тому ж самому місці, немов прикута до підлоги, судомно стискаючи у своїх руках чужу квіткову блузку.
Сестра? Звісно, Марта чудово знала, що у Назара дійсно була молодша сестра, він колись мимохідь згадував про неї в їхніх довгих розмовах. Але чомусь саме зараз його поспішне, ніби завчене пояснення прозвучало настільки фальшиво, ніби жалюгідне, безглузде виправдання школяра-двієчника перед суворою вчителькою за невивчений урок.
Сон тієї страшної ночі так і не прийшов до Марти. Вона лежала з широко розплющеними очима в абсолютній темряві, напружено слухаючи рівне, спокійне дихання Назара поруч. Тривожні, отруйні думки безжально ганяли по замкненому колу, з силою стикаючись одна з одною, мов ті старі, гучні трамваї на її рідному Подолі в годину пік, що завжди скреготали за її вікном.
Наступного дня, ледве дочекавшись, поки Назар знову піде в душ, вона різко схопила свій телефон і вискочила на відкритий балкон. Ранкове київське повітря було свіжим і прохолодним, але Марта цього холоду зараз навіть не відчувала. Вона тремтячими, неслухняними пальцями швидко набрала номер Олени, ледве тамуючи наростаючу паніку у власному голосі.
— Оленко, прошу тебе, приділи мені хоча б п’ять хвилин. Благаю тебе, це життєво важливо, — гарячково, збиваючись із дихання шепотіла Марта в холодну трубку, постійно, з острахом озираючись на зачинені скляні двері, щоб Назар, бува, не почув жодного її слова.
— Господи, що вже там сталося? Ти вся на нервах, голос так сильно тремтить, — миттєво, з тривогою занепокоїлася подруга на тому кінці дроту.
— Я вчора розбирала його дорожню сумку після поїздки… І знайшла чужу жіночу блузку в його речах, — на одному, переривчастому диханні видихнула Марта, ніби нарешті скидаючи величезний, непідйомний камінь із власної душі.
— І що він тобі на це сказав? — голос Олени раптом прозвучав якось надто рівно, абсолютно спокійно, без очікуваного жіночого подиву чи обурення.