— Сказав, що це річ його сестри. Що пакувався у великому поспіху і випадково захопив її з ліжка. Але, Олено, я не знаю, чи можу я йому зараз вірити. Усе моє єство просто кричить, що тут щось категорично не так. Я фізично відчуваю це всією шкірою.
Олена на мить замовкла. У телефонній слухавці повисла тягуча, надзвичайно неприємна, важка тиша. А потім подруга заговорила твердим, абсолютно безапеляційним тоном, який не терпів жодних заперечень:
— Марто, припини це негайно. Не накручуй себе на абсолютно порожньому місці, не шукай драми. Сказав, що сестри — значить, так воно і є насправді. Навіщо йому зараз тобі брехати? Ти взагалі усвідомлюєш, що ваше весілля вже післязавтра? Ти просто страшенно перехвилювалася перед церемонією, це звичайний, класичний мандраж будь-якої нареченої. Лягай спати, нормально відпочивай і викинь це дурне, непотрібне сміття зі своєї світлої голови. Чуєш мене?
Та попри всі логічні вмовляння подруги, дрібні, отруйні сумніви вже пустили своє глибоке коріння в її душу і не відпускали ні на хвилину. Увесь той короткий час, що залишався до знаменного дня, Марта знову й знову, немов заїжджену платівку, прокручувала той фатальний момент у своїй виснаженій голові: тонка квіткова тканина в її руках, його занадто безтурботна, майже театральна усмішка, та абсолютно штучна легкість, із якою він так просто відмахнувся від її німого, сповненого болю запитання.
Настав ранок їхнього весілля. У квартирі від самого світанку панувала неймовірна метушня, повітря густо пахло солодким лаком для волосся та надзвичайно дорогими, важкими парфумами. Коли вони з Назаром уже повністю одягнені збиралися виходити до РАЦСу, Марта раптом, краєм ока помітила його сучасний смартфон.
Він лежав яскравим екраном догори на їхньому великому, скляному кухонному столі. Назар ніколи, принципово не ставив на нього захисний пароль, завжди дуже гордо і голосно заявляючи, що в нього “від коханої, майбутньої дружини немає і не може бути абсолютно жодних таємниць”.
Раніше Марті навіть на думку ніколи не спадало таємно лізти в його особисті повідомлення. Їй це завжди здавалося чимось неймовірно ницим, брудним і принизливим для їхніх стосунків. Але саме цього разу, сліпо підкоряючись якомусь незрозумілому, майже тваринному інстинкту самозбереження, її холодні, тремтячі пальці самі, всупереч логіці потягнулися до гладкого, холодного екрана. Вона ледь торкнулася значка повідомлень. Відкривши перший-ліпший чат, який чомусь висів у самому верху, в закріплених, Марта в ту ж мить скам’яніла від жаху.
Це була довга, інтимна переписка з якоюсь Оксаною. І тривала вона, судячи з дат, не день і не два, а цілі довгі, нескінченні місяці. Марта гарячково, швидкими рухами гортала екран униз, і кожен новий, прочитаний рядок тексту бив її прямо під дих, мов безжальний, точний удар батогом по відкритій шкірі.
“Коханий мій, коли ти вже нарешті приїдеш?”, “Я так шалено, до болю сумую за тобою, мій рідний”, — читали її розширені від шоку очі, категорично відмовляючись вірити в реальність того кошмару, що зараз відбувався.
Це точно була не сестра. І вже стовідсотково не просто давня, хороша подруга дитинства. Це був хтось неймовірно близький йому, хтось, хто займав у таємному житті Назара величезне, значуще місце. Руки Марти затрусилися так сильно, що вона ледве втримала гаджет і ледь не випустила його на тверду кахельну підлогу. Але вона з неймовірним зусиллям волі зціпила зуби до скреготу, змусила себе хоч трохи заспокоїтись, глибоко вдихнула і максимально обережно поклала телефон точнісінько на те саме місце, під тим самим кутом, ніби нічого страшного в її житті щойно не сталося.
— Мартусю, поїхали швидше, бо ми з тобою зараз точно спізнимось на власний розпис! — весело, з непідробним ентузіазмом гукнув Назар, стрімко зайшовши до кухні в своєму ідеально випрасуваному, дорогому весільному костюмі.
Він ніжно, але якось механічно взяв її за холодну, мов крижана вода, руку, і вони абсолютно мовчки попрямували до припаркованої біля під’їзду святкової машини. Коротка дорога містом минула для неї як у густому, непроглядному тумані, де всі звуки й кольори злилися в одну розмиту пляму.
І лише там, у просторому приміщенні РАЦСу на її рідному Подолі, серед чужої святкової, занадто галасливої метушні десятків незнайомих людей і солодкуватого, важкого, майже нудотного запаху десятків букетів білих лілій, Марта раптом відчула небувалу, кришталеву ясність думок. Немов хтось невидимий увімкнув яскраве світло в темній кімнаті. Вона остаточно, жорстко і безповоротно вирішила для себе одну річ: вона ніколи і нікому в цьому житті не дозволить робити з себе дурницю.
Велика урочиста зала була щедро залита сліпучим сонячним світлом. Працівниця РАЦСу з ідеальною, жорсткою від лаку зачіскою і професійно поставленим, театральним голосом розпочала свою довгу, традиційну промову про корабель кохання та життєві бурі. І коли нарешті під високим склепінням пролунало те найважливіше, вирішальне запитання: “Чи згодні ви, Маргарито Василівно, стати законною дружиною Назара?”, у величезній залі миттєво запанувала мертва, дзвінка тиша. Здавалося, повітря можна було різати ножем.
Марта повільно підняла очі. Вона подивилася прямо в розгублене обличчя своєму нареченому, глибоко вдихнула повітря, наповнюючи легені, і неймовірно чітко, лунко, без жодного, навіть найменшого тремтіння у власному голосі, видихнула:
— Ні. Я не згодна.