Олена мовчала. Вона дивилася кудись у ковдру, не знаючи, що відповісти. Цей сивий чоловік став першим за дуже довгий, чорний період її життя, хто так щиро намагався їй допомогти. Без сторонньої підтримки вона б точно не впоралася — іти нікуди, просити допомоги ні в кого. Світ здавався їй величезною, холодною пасткою.
Вона й сама до кінця не могла збагнути, як скотилася в таку прірву. Хоча, якщо подивитися правді в очі, дивуватися не було чому. Через свою наївність, надмірну довірливість і відсутність міцного плеча в житті Олена ще дуже легко відбулася. Усе могло закінчитися набагато гірше, але думати про ці жахи їй зараз зовсім не хотілося.
Її лякала і паралізувала сама реальність, у якій вона опинилася. Тим часом перед очима Ігоря Павловича, наче кадри старого кіно, промайнуло все його власне життя. Давні спогади, болючі втрати, розтоптані надії. Він чомусь був абсолютно впевнений: ця неймовірна схожість юної породіллі з кимось із його минулого — не просто випадковість.
«Це ж неможливо, — подумки переконував себе лікар. — Такого просто не буває».
У свої п’ятдесят із чималим гаком Ігор Павлович залишався глибоко самотнім чоловіком. Зрада колишньої дружини колись залишила в його душі такий рваний, глибокий шрам, що жодна інша жінка так і не змогла пробитися крізь його стіни. Та й він сам не приховував від себе правди: попри весь біль, він досі продовжував любити її. Свою Надію.
Вона покинула його багато років тому заради примарної мрії про краще життя, а він, як наївний юнак, ще довго вірив, що одного дня вона одумається і повернеться. Якби ж він тільки знав, що його Надії вже давно немає серед живих.
Надія завжди була інакшою, не від цього світу. Ще зовсім юною дівчинкою вона гостро відчула, що тісні вулички їхнього маленького містечка на Вінниччині душать її мрії, не дають дихати. Вона марила великим містом і сліпучими перспективами, але мати швидко і жорстко обрубала ці тендітні крила.
— Нема в нас грошей на твої забаганки й столичні переїзди! — різко, наче ножем відрізала вона під час чергової сварки. — Заспокойся і живи так, як усі люди живуть. Закінчи спочатку хоч училище в Тульчині, отримай професію, а тоді вже про свій Київ чи кар’єру мрій!
Надія до болю в кісточках не хотіла гнити в місцевому медичному закладі, але вибору в неї не було.
«І що мені дасть таке навчання?» — з гіркотою думала Надія, сидячи на нудних лекціях у Тульчинському медичному училищі. Але вирватися з цього замкненого кола вона ніяк не могла. Дівчина все ще сподівалася, що мати зглянеться й дасть хоч трохи грошей — бодай на квиток до Києва та кілька тижнів проживання, — але всі благання були марними.
Мати була непохитною, як камінь.
— Нікуди ти не поїдеш, — казала вона крижаним тоном. — Сиди тут і не вигадуй дурниць.
Надії довелося зціпити зуби і змиритися зі своєю долею.
Ледве дотягнувши до випускних іспитів, серед сірих буднів училища вона несподівано звернула увагу на Ігоря. Цей юнак рішуче не збирався зупинятися на здобутому фахові. Щойно омріяна «корочка» опинилася в його руках, він зібрав документи й гайнув до Вінницького медичного університету. І, звісно ж, вступив із першого разу. А хіба могло бути інакше? Ігор належав до тієї рідкісної породи студентів, якими відверто захоплювалися викладачі, а однокурсники поважали за гострий розум, людяність і неабияку наполегливість.
— Такі світлі голови, як у нього, у нас на вагу золота, — часто шепотілися в коридорах училища.
— Ти лишень подивись, який хлопець за тобою упадає! — не втомлювалася насідати мати, щоразу помічаючи, як Ігор зніяковіло простягає Надії скромні букети квітів і кличе на вечірні прогулянки до місцевого парку. — Упустиш такого — потім усе життя лікті кусатимеш. Тримайся за нього! Молодий, перспективний, ще й цілеспрямований який!
Надія лише криво, з прихованою зневагою всміхалася кутиками губ. Які перспективи можуть бути в цьому провінційному болоті? Та хто у здоровому глузді в таке повірить? Але залицяння Ігоря вона не відкидала — хлопець був напрочуд щирим, мав приємну зовнішність і дивився на неї з таким обожнюванням, якого вона ніколи раніше не відчувала.
Коли одного вечора він, хвилюючись, освідчився їй, Надія погодилася. Чому б і ні? Зрештою, це був її найреальніший шанс назавжди вирватися з-під задушливого маминого крила. Батьки Ігоря мали простору трикімнатну квартиру в самому центрі Вінниці. Звісно, це були не столичні хороми з її зухвалих фантазій, але для старту молодої сім’ї — цілком пристойний і зручний варіант.
Свекор зі свекрухою прийняли невістку надзвичайно привітно, з відкритим серцем. Вони вже марили онуками, планували, як купуватимуть іграшки і гулятимуть із візочком у сквері. Але минали довгі роки, а дитячий сміх у їхній квартирі так і не лунав. Свекруха почала дедалі частіше кидати на Надію косі, тривожні погляди й обережно натякати:
— Щось ви, діти, затягнули з поповненням. Може, варто лікарям показатися? Час же йде…
Ігор теж відверто не розумів, що коїться в їхній родині. Він був абсолютно певен, що з ним усе гаразд — мав міцне здоров’я, ніколи нічим серйозно не хворів, працював як віл. Йому і на думку не спадало, що найближча людина може вести подвійну гру. Аж поки одного дня, випадково риючись у шухляді комода в пошуках якихось документів, він не натрапив на заховану глибоко під речами розпочату пачку протизаплідних пігулок.
Світ навколо нього наче похитнувся.
— То ти… просто не хочеш дітей? — тихо, майже пошепки запитав він увечері. Його голос тремтів, коли він поклав свою гірку знахідку на кухонний стіл просто перед дружиною.