«Оце так ускочила в халепу, — роздратовано вилаялася подумки Надія, дивлячись на бліде обличчя чоловіка. — Скільки років майстерно приховувала, і так безглуздо, дурно спалилася».
Так, вона не хотіла дітей. Ні від Ігоря, ні взагалі. Сама думка про пелюшки, безсонні ночі і материнство гнітила її, здавалася важким ланцюгом, який назавжди прикує її до побуту. Хоч їй і довелося тимчасово змиритися з розміреним життям у Вінниці, її амбітні мрії про щось значно більше, багатше і яскравіше нікуди не зникли. Вони лише чекали свого часу.
— Я хочу розлучення, — холодно і беземоційно заявила вона після довгої, важкої і повної сліз Ігоря розмови. — Розлучення, і я виїжджаю звідси назавжди.
До того переломного моменту Надія вже встигла підготувати собі фінансову подушку. Вона назбирала кілька тисяч гривень, таємно заощаджених із власної скромної зарплати медсестри. Вона роками майже нічого не витрачала на себе, відмовляла в дрібницях, бо не бачила жодного сенсу вкладатися фінансово чи емоційно в цю родину.
Ігор роками мовчки терпів її емоційну холодність, гнув спину на кількох роботах, щиро мріючи про спільне затишне майбутнє з дітьми. А вона, як виявилося, просто сиділа в засідці і чекала свого шансу на втечу. Зрада коханої дружини вдарила його, мов грім посеред ясного неба, розтрощивши серце на друзки. Але що він міг вдіяти проти її волі?
— Хочеш іншого життя — це твоє право, — з гіркотою вимовив він, відпускаючи ту, яку любив понад усе на світі.
Якби ж він тільки знав, яка темна доля чекає на неї попереду, він би нізащо так легко не здався. Але історія не має умовного способу.
У галасливому Києві Надія прижилася напрочуд швидко. Хитра, кмітлива і приваблива, вона без зайвих зусиль влаштувалася медсестрою в елітну приватну клініку. А вже за пару місяців майстерно закрутила бурхливий роман із доволі заможним бізнесменом — Олександром. Їхня зустріч відбулася ніби випадково, у затишній дорогій кав’ярні неподалік станції метро «Либідська».
Важке розлучення вже залишилося далеко позаду, жодних ниточок, що пов’язували б її з вінницьким минулим, більше не існувало. Впускати таку неймовірну нагоду Надія просто не мала права. А коли невдовзі несподівано дізналася про свою вагітність, її холодний розум одразу прорахував усі ходи: це був її головний козир у грі за розкішне життя. Олександр, дізнавшись новину, категорично наполіг на народженні дитини, і Надія з радістю погодилася, бачачи в цьому гарантію своєї фінансової стабільності та статусу.
— Як же я безмежно щасливий, що в нас нарешті буде малюк! — буквально сяяв від захвату Олександр, офіційно освідчуючись їй і надягаючи каблучку одразу після підтвердження новини.
Зі своєю попередньою коханою жінкою Олександр прожив лише три роки. Він був морально і фінансово готовий одружитися, мріяв про велику родину, але доля вперто не дарувала їм дітей. Чоловік роками марив тим днем, коли зможе взяти на руки власного спадкоємця, але чуда в тих стосунках так і не дочекався. Надія ж анітрохи не змінила свого внутрішнього, прохолодного ставлення до материнства — воно все так само її гнітило. Проте ця вагітність стала її золотим квитком у нове, сите життя.
Пологи пройшли напрочуд легко і швидко. Вже за кілька днів Надію з крихітною, милою дівчинкою на руках урочисто виписали з елітної київської клініки. Олександр світився від безмежного щастя, осипаючи дружину подарунками, а Надія лише майстерно вдавала перед ним щиру радість. Глибоко в душі вона здогадувалася, що її новоспечений, впливовий чоловік не має до цієї дитини абсолютно жодного біологічного стосунку.
Але їй було абсолютно байдуже, хто насправді був батьком дівчинки. Головну партію вона виграла: міцно вхопила свій щасливий квиток. Тепер вона жила так, як завжди мріяла у своїх найсміливіших снах — розкішна квартира в самому центрі Києва, брендові дорогі речі, статус законної дружини успішного бізнесмена. Більшого від цього світу їй було не треба.
— Могла б хоч раз на рік зателефонувати рідній матері! — кричала, захлинаючись обуренням, її матір по телефону, коли через якихось дальніх знайомих випадково дізналася, що донька давно влаштувалася в столиці. — Розказала б хоч словом, як твої справи!