До рідного краю своїх предків, на Черкащину, вона потрапила майже випадково. Один із сиротинців у Київській області раптово почали реорганізовувати, і частину дітей спішно перевели в інший регіон. Іронія долі, не інакше. Як ще можна було назвати таке містичне збіговисько обставин?
— А куди ти поїдеш після виписки? — тихо, але дуже наполегливо запитав Ігор Павлович, сидячи на краю лікарняного ліжка. Доля цієї дівчини явно не давала йому спокою.
Після всього почутого і побаченого в його душі вже не залишалося сумнівів: він був майже на сто відсотків певен, що ця змучена життям дівчина — його рідна донька. Такі разючі збіги в рисах обличчя, у погляді, у часі просто не бувають випадковими.
Але йому треба було переконатися остаточно. Ігор Павлович мусив знати гірку правду напевне. І зовсім не тому, що не допоміг би чужій людині — він би простягнув Олені руку за будь-яких обставин. Вона залишилася сама-самісінька в цьому жорстокому світі, без даху над головою, без підтримки рідних, ще й із беззахисним немовлям на руках. Як можна було пройти повз таке кричуще горе? Та ніяк — це ж суперечило самій людській природі.
Він би ніколи не зміг відвернутися і піти геть. Але ця правда була життєво необхідна йому самому. Якщо Олена справді його донька, то це ж невимовне щастя, найбільший дар небес на схилі літ. Що може бути ціннішим за продовження власного роду? Так, колись давно кохана жінка безжально розбила йому серце, цинічно вибравши столичну розкіш замість його відданості. Але ж дитина — це зовсім інший всесвіт.
Ігор Павлович давно вважав своє власне життя сірим, монотонним і абсолютно порожнім. Принаймні, сам собі він у цьому чесно зізнавався вечорами. Кар’єру він збудував цілком гідну: став головним лікарем великої районної лікарні, здобув беззаперечну повагу колег та пацієнтів, мав стабільну, непогану зарплату в сорок тисяч гривень. Але хіба ці папірці могли заповнити ту величезну душевну пустку, що вила вовком у порожній квартирі? Сім’я, теплі вечори, дитячий сміх — ось чого йому критично бракувало всі ці роки.
Та удар від давньої зради Надії виявився надто руйнівним. Він так і не оговтався, хоч як відчайдушно намагався. Знову повірити жінкам, відкрити комусь душу? Та це ж здавалося йому справжньою маячнею. Ігор Павлович твердо переконав себе: якщо один раз так боляче обпікся, то доля неодмінно ще не раз кине його в те саме пекло. Тож він із головою поринув у виснажливу роботу — щодня рятував пацієнтів, різав, шив, викладався за операційним столом на повну.
Медицина стала для нього не лише єдиним покликанням, а й надійним порятунком від самого себе. Доки він перебував у стінах лікарні, у нього просто не залишалося вільного часу грузнути в депресивних спогадах чи жаліти себе. Додому він повертався пізно вночі лише для того, щоб упасти в ліжко і спати — фізичних сил на щось інше просто не було. Так непомітно минали десятиліття, і здавалося, що вже нічого в цьому налагодженому механізмі не зміниться. Але раптом з’явилася донька. І ще й маленький внук! Вони могли б стати його єдиним промінчиком світла в цьому царстві тіней.
Може, примхлива доля нарешті зглянулася над ним і вирішила дати останній шанс відчути, що таке справжня, любляча сім’я? Він би для них гори звернув, зробив би все, що тільки в його силах. А можливостей у головного лікаря вистачало, у цьому не було жодних сумнівів.
— Нікуди мені їхати, — задумливо і дуже сумно мовила Олена, невідривно дивлячись кудись у порожнечу лікарняної стіни. — І йти мені теж нікуди. Я зовсім не знаю, як житиму далі з малим на руках. Його ж, мабуть, у мене просто заберуть соціальні служби.
По її блідій щоці скотилася самотня сльоза.
— Яка з мене зараз мати? Ні власної хати, ні роботи, я ж його навіть прогодувати не зможу…
— Як це нікуди? — щиро здивувався Ігор Павлович, насупивши сиві брови. — Ти ж десь жила до цього страшного дня? Якщо ти випустилася з дитбудинку, то за законом держава мала обов’язково дати тобі хоч якесь житло. Чи тебе обдурили і не дали? Розказуй мені все, як на духу, розказуй усе, як є. Я допоможу, чим тільки зможу, даю тобі своє слово.