Олена й справді не мала на кого покластися в цьому величезному, холодному і чужому світі. Вона ладна була відчайдушно вхопитися за будь-яку, навіть найтоншу соломинку, аби тільки врятувати свого сина. «Але чому цей літній чоловік — удвічі старший за неї, майже незнайомий хірург, який випадково врятував і її, і дитину — так сильно переймається моєю долею?» — тривожно подумала вона.
Та іншого вибору в неї не було. Ігор Павлович став єдиною людиною за багато місяців, яка щиро простягнула їй руку допомоги, і дівчина, ковтаючи сльози, виклала йому все своє життя, як на сповіді.
Вона тихо розповіла, як після випуску держава таки виділила їй крихітну кімнатку в старому гуртожитку в Умані. Це було убоге приміщення з облупленими стінами, скрипучою підлогою, але воно було своїм. А потім у її житті з’явилися місцеві ділки, чорні маклери, що безжально крутили афери з нерухомістю сиріт. Вони майстерно, нахабним обманом відібрали її єдиний куток. І не тільки Олену тоді цинічно кинули на вулицю — разом із нею жорстоко постраждали й інші такі ж наївні сироти, її сусіди по гуртожитку.
Усі вони, не знаючи життя, повірили в солодкі казки «добрих» ріелторів, які переконливо обіцяли вигідно обміняти їхні тісні комірчини на нормальні, повноцінні квартири. Кілька майстерно підроблених документів, пара підписів наосліп — і все. За лічені дні діти лишилися ні з чим, опинившись просто неба.
— Як же так взагалі вийшло? — обурено сплеснув руками Ігор Павлович, уважно слухаючи розповідь Олени. — Це ж найпростіша шахрайська схема, стара, як цей світ! Невже вас у тому дитбудинку зовсім нічому не вчили щодо документів? Це ж навіть звичайний школяр зрозуміє!
— Як бачите, не навчили, — важко зітхнула Олена, винувато опустивши очі на свої зчеплені руки. — Але я їх зараз не звинувачую. Ми самі дурні, самі винні, що так легко повелися на ці солодкі обіцянки. Мені ще тоді трохи пощастило, принаймні, мені так здавалося в той момент. Бо на вулиці я опинилася не одразу.
Вона монотонно продовжувала свою сумну сповідь. Розповіла, як після переїзду до Умані оселилася в тій самій комірчині й потроху, крок за кроком, почала налагоджувати самостійне життя. Вона навіть змогла знайти офіційну роботу — влаштувалася продавчинею в маленький, тісний магазинчик одягу на галасливому центральному ринку. Саме там, серед стійок із куртками, вона й познайомилася з Артемом. Хлопець просто зайшов приміряти нові джинси. Він їй сподобався з першого погляду: високий, статний, із відкритою усмішкою і неймовірно милими ямочками на щоках.
Як швидко з’ясувалося, почуття були абсолютно взаємними. Наївна Олена тоді подумала: «Оце ж воно, справжнє кохання, точнісінько як у красивому кіно!» Хто б міг тоді знати, що цей чарівний юнак виявиться таким бездушним мерзотником?
Коли шахраї остаточно відібрали її житло, дівчині не було куди податися — жодної зайвої копійки в кишені, жодних рідних чи друзів. У відчаї вона зателефонувала Артему, і той, на диво, одразу ж приїхав і забрав її до себе в Черкаси, до просторої батьківської хати.
Він познайомив Олену зі своєю мамою — Ганною Іванівною. Дівчині було страшенно ніяково перебувати в їхньому домі — зовсім чужі люди, а вона стоїть із єдиною старою торбою на їхньому порозі. Вони мирно домовилися, що Олена поживе в них лише до першої зарплати, а потім обов’язково шукатиме собі окремий куток. Але якось зовсім непомітно, крізь побут і спільні вечори, між ними з Артемом закрутилося щось набагато більше. Та й як могло бути інакше, коли ти щодня живеш під одним дахом із симпатичним, турботливим хлопцем?
Олена щиро вірила, що він мріє про міцну сім’ю, про спільних дітей. Його мама теж ставилася до неї напрочуд тепло, по-материнськи: часто пригощала свіжоспеченими пиріжками з яблуками, щовечора турботливо питала, як минув день на новій роботі.
Та щойно Олена, з трепетом у голосі, повідомила, що завагітніла, атмосфера в домі змінилася кардинально і миттєво. Артем із матір’ю переглянулися таким важким, крижаним поглядом, наче дівчина щойно зізналася у скоєнні жахливого злочину. Вони вдвох почали наполегливо, психологічно тиснути на неї, вмовляючи негайно позбутися дитини. Ганна Іванівна навіть оперативно знайшла якогось свого знайомого лікаря в елітній приватній клініці.
— Усе зроблять дуже швидко, чисто і тихо, без жодних зайвих питань чи наслідків, — переконувала вона крижаним тоном.
— Я не змогла, — ледь чутно шепотіла Олена лікареві, до болю стискаючи тонкі руки. — Як таке страшне гріхопадіння на душу взяти? Убити своє власне, беззахисне дитя — це ж просто не вкладається в моїй голові!