Сашко ж існував у паралельній реальності. Він перетворився на класичного безтурботного марнотратника, спускаючи батьківські статки в найдорожчих ресторанах, елітних закладах на Хрещатику та за гральними столами. За свої неповні тридцять років він не заробив чесною працею жодної гривні. Якби Василь порахував усе, що син пустив за вітром, за ці гроші можна було б звести ще один розкішний маєток у Конча-Заспі. Свого часу батько силоміць змусив його закінчити інститут у Львові, вивчитися на інженера. Але свіженький диплом так і лишився припадати пилом у глибокій шухляді. Сашко жив одним днем, у вічному святі.
Його графік був незмінним: щовечора він стрибав у свій відполірований до блиску позашляховик і мчав у вир нічного Києва. Повертався на світанку, ледь пересуваючи ноги після бурхливих гулянок. Аби не будити батька кроками на сходах, він просто падав на шкіряний диван у вітальні. Навіть куртки та модних кросівок не скидав. З часом Василь Іванович до цього звик. Спускаючись ранком на кухню, він лише мигцем кидав погляд на брудне взуття, що стирчало з-під дорогого пледа, важко зітхав і йшов варити собі міцну каву, тихо бурмочучи під ніс: «Ех, молодість… куди ж ти летиш».
Але цього ранку все пішло не за сценарієм. Спускаючись дерев’яними сходами, старий раптом зупинився. З-під звичного пледа у вітальні стирчало не дві, а чотири ноги. Василь насупив густі сиві брови і протер очі. Може, тиск підскочив? Але ні, видіння не зникло. Син притягнув додому якусь жінку.
«Це ж як треба було набратися до нестями, щоб притягнути випадкову пасію в батьківський дім», — з гіркотою подумав Василь, повільно хитаючи головою. Він рушив до кухні, відчуваючи, як день безнадійно зіпсовано.
Минуло з півгодини, коли з вітальні почулося метушіння. Незнайомка голосно і награно розсміялася, а Сашко, судячи з глухих ударів і брязкоту пряжки по паркету, намагався швидко влізти у джинси. За мить ця колоритна парочка, абсолютно не відчуваючи ніяковості, ввалилася на кухню. Сашко театрально відсунув стілець для своєї супутниці, сяйнув очима і бадьоро видав:
— Доброго ранку, тату! Знайомся, це Мар’яна. Відсьогодні вона буде жити з нами.
Василь Іванович так різко вдихнув, що гарячий чай із липою потрапив не в те горло. Він зайшовся важким, надривним кашлем, мало не випустивши глиняне горнятко з тремтячих рук. Хатня робітниця Олена, яка саме розставляла тарілки, злякано зойкнула і кинулася до графина, щоб налити склянку холодної води. Але старий геть не потребував допомоги — він лише роздратовано відмахнувся вільною рукою, відсуваючи рятівну воду на край дубового столу.
— Не такий уже він і добрий, цей ранок, синку, — ледве прохрипів Василь, витираючи сльози, що виступили від кашлю. — Знову вештався десь до самісінького світанку? І з якого це дива ти вирішив, що вона тут житиме, якщо ви знайомі рівно одну ніч?
Він перевів важкий погляд на Мар’яну, і його обличчя ще більше спохмурніло. Жінка була далеко не юною дівчинкою. Їй було явно за тридцять, і навіть товстий шар косметики не міг приховати багатого, виснажливого життєвого досвіду. Під очима залягли глибокі сірі тіні від розмазаної вчорашньої туші, а колись ретельно вкладене волосся тепер нагадувало неохайний, сплутаний після сну клубок. Проте жодної краплі сорому чи ніяковості в її поведінці не було. Навпаки, вона дивилася на господаря дому зухвало, з неприхованим викликом, розтягуючи губи в усмішці й демонструючи ідеальну лінію білосніжних зубів.
«От же ж хитра лисиця, — з гіркотою промайнуло в голові старого. — Висока, статна, стегна широкі, фарбована блондинка. Очі зелені, ще й ця манірна родимка на щоці. Прямо вилитий Сашків ідеал, немов зійшла з екрана тих дурнуватих кліпів про фатальне кохання».
— Тату, ну що ти починаєш? Якщо я її привів у цей дім, значить, усе гранично серйозно, — Сашко трохи знітився і заметушився, але Мар’яна владно стиснула його зап’ястя, ніби заспокоюючи слухняного песика. — Ми кохаємо одне одного. Вона — жінка моєї мрії!
Василь Іванович глибоко зітхнув. Він подивився в наївні очі прийомного сина, відчув раптову втому і коротко, глухо кинув:
— Поживемо — побачимо.