Вона відчайдушно зчепилася із зап’ястям чоловіка в капюшоні, з останніх сил намагаючись відвести його руку зі зброєю вниз, подалі від пораненого. У цей момент другий бандит, той, що з татуюваннями, завдав їй жорстокого, прицільного удару важким черевиком по ребрах. Олена похитнулася. Повітря зі свистом вибило з її легень, перед очима попливли темні кола, проте вона продовжувала уперто залишатися живим бар’єром між злочинцями та солдатом.
Військовий, змагаючись із густим туманом, що невблаганно застилав його свідомість, зробив відчайдушну спробу піднятися. Він хотів захистити її, відтіснити нападників. Але виснажене тіло остаточно зрадило його. Коліна підкосилися, і він безсило повалився назад на жорсткий бетон, ледве дихаючи.
В очах Олени почало стрімко темніти. Звуки вулиці перетворилися на суцільний глухий гул. Вона отримала ще один сильний удар, цього разу поблизу лівого плеча, від якого її відкинуло на кілька кроків. Адреналін поки що маскував найгостріші прояви болю, перетворюючи їх на пульсуючий жар, і дівчина вже втратила лік тому, скільки разів її вдарили. Її долоні стали слизькими від власної крові, заважаючи міцно триматися за одяг нападників. Ноги перетворювалися на неслухняну вату.
— Допоможіть! — закричала вона зривистим, відчайдушним голосом, що луною відбився від стін супермаркету. — Хто-небудь, викличте поліцію! Вони нас вб’ють!
Перехожі, які ще хвилину тому купували каву і розмовляли, здавалося, колективно заціпеніли від первісного жаху. Дехто просто стояв як укопаний, паралізований страхом і нездатністю діяти. Хтось рефлекторно підняв телефон, фіксуючи кошмар на камеру, але не наважуючись наблизитися. Нарешті, один-єдиний голос розірвав цей масовий транс.
— Відпустіть її, покидьки! — закричав молодий хлопець, кидаючи свій наплічник на землю і чимдуж кинувшись їм наріз.
Нападники, вочевидь злякавшись раптового втручання та галасу, що стрімко наростав з усіх боків, різко підняли голови. Вони коротко перезирнулися, оцінюючи ризики, і тієї ж миті розвернулися, миттєво розчинившись у густій темряві вузького міжбудинкового проїзду.
Останні сили миттєво залишили Олену. Вона більше не могла тримати власну вагу і важко впала на коліна поруч із військовим. Юнак лежав голиць, його дихання було ледь помітним, а очі повільно закочувалися.
Вона притиснула обидві свої тремтячі, закривавлені руки до його боку. Вона відчайдушно намагалася підтримувати тиск на рани, зупинити цей витік життя, незважаючи на те, що її власне тіло вже відмовлялося їй підкорятися, а перед очима пульсувала темрява.
— Я тримаю вас, чуєте? — прошепотіла вона в самісіньке його вухо, відчуваючи, як асфальт під ногами починає хитатися, немов палуба корабля під час шторму. — Залишайтеся зі мною. Тільки не засинайте. Дивіться на мене.
Десь удалині, прорізаючи нічне повітря, нарешті почали вити рятівні сирени. Звук ставав усе гучнішим, усе ближчим. Хтось підбіг до неї, падаючи поруч на коліна — виявилося, що це був її колега-медик, який повертався додому після зміни і просто проїжджав повз місце подій. Його сильні, впевнені руки обережно, але наполегливо замінили її ослаблі долоні на грудях солдата.
— Ти дуже сильно поранена, Оленко, — пролунав його голос. Для неї він здавався приглушеним і далеким, наче вона слухала його глибоко під водою. — Тримайся, дівчинко. Допомога вже тут.
Вона відчула, як чиїсь дбайливі руки обережно опускають її на холодний, шорсткий асфальт. Хтось підтримував її голову, благаючи не припиняти дихати, не заплющувати очі. Олена подивилася вгору, на бездонне нічне київське небо. Зорі розмилися у довгі, яскраві смуги, світло ліхтарів злилося в одну сліпучу пляму, а потім усе це поглинула абсолютна, тиха темрява.
Перше відчуття, яке Олена змогла усвідомити, коли її свідомість почала повільно виринати з порожнечі, було в’язке, липке тепло на власному боці. Її руки неконтрольовано тремтіли дрібним дрожем, а всі кінцівки здавалися налитими важким свинцем. Проте її розум, натренований роками екстремальної роботи, відчайдушно чіплявся за реальність. Вона постійно повторювала про себе тиху, ритмічну мантру: «Тільки не помирай. Не тут. Не зараз».
І найдивнішим було те, що ці думки стосувалися зовсім не її самої. Її паралізуючий, тваринний страх був повністю присвячений тому незнайомому військовому. Вона закліпала, з усіх сил борючись із неймовірною важкістю повік. Поле зору звузилося до хаотичних, розмитих спалахів.
Спалах: тривожне кружляння червоних проблискових маячків, що відбиваються від скла. Спалах: напружені голоси колег, що вигукують короткі, сухі медичні команди. Спалах: різкий, їдкий запах паленої гуми автомобіля та густий аромат медичних антисептиків.
Вона не могла розібрати жодного окремого слова, але чітко, до найменших деталей відчувала сильний тиск бинтів, якими тампонували її власні рани. Її тіло перетворилося на суцільну, пульсуючу карту болю. Час втратив свій звичний вимір, він став гумовим, розтягувався до нескінченності і різко, безжально бив по оголених нервах. Коли їй нарешті вдалося зловити бодай якусь подобу візуального фокусу, вона зрозуміла, що лежить на ношах у салоні знайомого реанімобіля.
До її обличчя була щільно притиснута прозора киснева маска. Лікар, обличчя якого здавалося розмитою плямою, низько схилився прямо над нею, ритмічно і наполегливо повторюючи її ім’я.
— Олено, Оленко, чуєш мене? Будь зі мною. Ми вже майже на місці. Тримайся.