Вона хотіла щось сказати, але не змогла вимовити ні звуку. У роті пересохло настільки, наче там був гарячий пісок, а горло нестерпно пекло при кожній спробі вдихнути. Вона відчайдушно хотіла запитати про солдата. Чи він живий? Чи б’ється його серце? Чи вдалося бандитам втекти? Але все, на що вона спромоглася тієї миті, — це тихий, сповнений глибокого болю стогін, перш ніж милосердна темрява знову забрала її у свої обійми.
Тим часом майданчик перед київським супермаркетом перетворився на епіцентр контрольованого, пульсуючого хаосу. Проблискові маячки поліцейських авто розфарбовували нічний туман у тривожні червоно-сині кольори. Патрульні вже встигли обгородити периметр яскравою смугастою стрічкою, методично збираючи свідчення у тих небагатьох перехожих, яких досі трясло від побаченого. Власник вуличного кіоску, блідий як крейда, тремтячими руками передавав слідчо-оперативній групі флешку із записами камер відеоспостереження.
Хоча більшість випадкових роззяв поквапилася розійтися по домівках, один юнак залишився стояти біля огородження. Це був той самий Богдан, студент місцевого університету, чий відчайдушний крик зламав плани нападників. Його очі були широко розплющені, а голос зривався, коли він раз у раз повторював поліцейським побачене:
— Вона просто кинулася прямо перед ним. Навіть не замислилася ні на мить. Вона закрила його собою, розумієте? Просто стала стіною.
У тісному салоні другої карети швидкої допомоги, яка з пронизливим завиванням сирен мчала порожніми нічними вулицями до лікарні швидкої медичної допомоги (БСП) на лівому березі, сержант Максим Іванчук перебував на межі між реальністю та забуттям. Його зсудомлені пальці намертво, до побіління кісточок, вчепилися у закривавлену темну фліску, яка належала Олені. Військовий отримав складні переломи ребер та глибокі травми, але саме завдяки блискавичному втручанню дівчини та професійно накладеному тиску на рани, його критичні життєві показники нарешті почали стабілізуватися.
Один із парамедиків, уважно перевіряючи крапельницю, схилився до свого напарника і ледь чутно промовив:
— Якби ця дівчина не втрутилася саме тоді, у ту саму секунду… його б уже не було. Це сто відсотків. Без жодних варіантів.
У яскраво освітленому приймальному відділенні реанімації Олену прийняли першою. Для чергової бригади вона миттєво отримала найвищий, червоний пріоритет як пацієнтка з критичними, загрозливими для життя травмами. Її поранення виявилися значно важчими та глибшими, ніж могли припустити її колеги на темній вулиці. Вона отримала множинні, безжальні удари: у спину, праве плече, бік, а також мала глибоку рвану рану на верхній частині руки — там, де нападник намагався дістати військового своїм лезом.
Один із жорстоких ударів пробив їй легеню, що миттєво спровокувало пневмоторакс. Два ребра тріснули, не витримавши сили удару важким взуттям. Проте серед цього жаху сталося справжнє, незбагненне диво — лезо дивом оминуло всі великі артерії. Бригада хірургів, змінивши кілька пар рукавичок, працювала кілька годин поспіль у напруженій тиші операційної, щоб ліквідувати наслідки цього вуличного нападу. Вони зупинили внутрішню кровотечу, відновили цілісність тканин та наклали десятки швів.
Дівчині знадобилося кілька термінових переливань крові. Вона провела дві найважчі, найнебезпечніші години в палаті інтенсивної терапії, підключена до апаратів життєзабезпечення, перш ніж її стан дозволив перевести її до післяопераційної. Вона залишалася глибоко непритомною. Тим часом сонце почало повільно сходити над Києвом, фарбуючи сірі, холодні стіни лікарні у блідо-рожеві, теплі кольори нового дня.
У сусідній палаті поступово приходив до тями Максим. Між нападами нестерпного, пульсуючого болю та дією сильних знеболювальних, єдине, про що він міг запитувати медиків, була вона.
— Та дівчина… медик… — хрипів він сухими губами, відчайдушно намагаючись підняти важку голову з подушки. — З нею все добре? Скажіть мені.