Але поки що ніхто не наважувався дати йому остаточної відповіді.
А тим часом у районному управлінні поліції шестерні правосуддя вже закрутилися на повну потужність. Слідчі швидко ідентифікували обличчя підозрюваних. Завдяки чітким записам із камер спостереження кіоску та емоційним, але детальним свідченням студента Богдана, правоохоронці зібрали достатньо беззаперечних доказів, щоб оголосити план-перехоплення по всьому місту.
Нападників упізнали миттєво. Це були не просто вуличні хулігани, а члени організованого місцевого злочинного угруповання. Вони вже давно перебували в розробці за підлі злочини: мародерство, цинічне розкрадання волонтерської допомоги та дорогих дронів зі складів. Максим, хоч і приїхав у коротку відпустку, став їхньою мішенню зовсім не випадково.
Кілька тижнів тому, перебуваючи у справах біля великого логістичного хабу, сержант випадково став свідком їхньої тіньової «схеми» і, як людина честі, одразу повідомив про це відповідні органи. Помста криміналітету мала бути швидкою, показовою та жорстокою. Але в їхніх холодних розрахунках не було передбачено одного фактора — тендітної фельдшерки Олени.
Того ж сірого ранку мати Олени, Марія, отримала той самий телефонний дзвінок, від якого назавжди зупиняється серце будь-яких батьків. Голос на тому кінці дроту був офіційним, але співчутливим.
— Ваша донька постраждала. Вона жива. Зараз вона перебуває в хірургічному відділенні.
Марія випустила телефон із рук. Пластиковий корпус глухо вдарився об підлогу. Жінку почало бити велике, неконтрольоване тремтіння. Її чоловік, Олександр, почувши шум, миттєво підхопив слухавку. Його голос зривався, коли він вимагав подробиць у свого співрозмовника:
— У якій вона лікарні? Що саме трапилося? Говоріть прямо!
Менш ніж за годину батьки вже були у відділенні. Вони нервово, раз у раз міряли кроками стерильну білу плитку довгого коридору інтенсивної терапії, прислухаючись до кожного звуку за зачиненими дверима. Нарешті до них вийшов хірург. Чоловік виглядав страшенно виснаженим, під його очима залягли глибокі тіні, але його постава була спокійною.
— Її стан стабільний, — тихо повідомив лікар, повільно знімаючи хірургічну шапочку. — Вона втратила дуже багато крові, але, хвалити Бога, рани виявилися без ушкодження життєво важливих органів. Нам вдалося уникнути незворотних наслідків. Вашій доньці неймовірно пощастило. І… вона надзвичайно смілива людина. Виховали справжнього борця.
Марія притиснула долоню до рота, намагаючись придушити голосне, розпачливе ридання, що рвалося з грудей. Гарячі сльози полегшення безперервно текли по її змарнілих щоках.
— Коли ми зможемо її побачити? Хоча б на хвилинку, — запитав батько, міцно обіймаючи дружину за плечі.
— Щойно вона прийде до тями і дія наркозу мине, — відповів хірург.
Олена заворушилася лише через кілька довгих годин. Її свідомість була в’язкою, затуманеною медикаментами, а власне тіло здавалося важким, чужим механізмом, який відмовлявся підкорятися. Квадратні білі плитки на стелі палати повільно розпливалися перед очима. Вона відчула легкий, неприємний натяг від трубок крапельниці на руці та постійне відчуття тугої, жорсткої пов’язки, що нещадно стягувала грудну клітку при кожному вдиху. На мить у її свідомості спалахнула паніка, серце забилося швидше, але тут же над ліжком лагідно схилилося обличчя чергової медсестри.
— Ви в безпеці, моя хороша, — лагідно, майже по-материнськи промовила жінка, поправляючи ковдру. — Ви в лікарні. Все найгірше вже позаду. Дихайте спокійно.
Перше запитання Олени прозвучало не як голос, а як тихий, надтріснутий хрипкий шепіт. Їй довелося зібрати всі сили, щоб виштовхнути ці слова зі свого пересохлого горла.
— Військовий… з ним усе добре?
Медсестра тепло, щиро усміхнулася. В її очах блиснула неприхована повага.
— Він живий. І тільки завдяки вам, Олено.