Лєра лише похитала головою, ледь помітно та сумно посміхнувшись. Тася завжди так бурхливо реагувала, коли мова заходила про домашніх тварин. У Білій Церкві, в будинку бабусі Люди, залишився їхній улюбленець — граціозний чорний кіт Вуглик, а ще галасливий, смішний песик Бублик. Дівчинка обожнювала гратися з ними під час кожного візиту, і тепер у бетонних джунглях великого міста їй їх страшенно бракувало.
— Зайчику, ми ж орендуємо цю квартиру, — терпляче нагадала Лєра, присідаючи біля доньки. — Власник категорично проти будь-яких тварин. Ми обговорювали це.
— Навіть проти маленької золотої рибки? — здивовано підняла брови Тася.
— Навіть рибки.
Зараз домашні тварини були останньою річчю, про яку могла думати Валерія. Її мозок був сфокусований на єдиній, життєво важливій меті: знайти роботу. Залишки її фінансової подушки танули на очах, і кожен новий ранок приносив свіжу хвилю липкої тривоги. Добре хоч, що вона одразу оплатила оренду за півроку наперед, але це рішення майже повністю спустошило її банківський рахунок, залишивши мінімум на життя.
Дзвінок у двері різко вирвав її з важких роздумів. На порозі стояла Зоя разом зі своїм п’ятирічним сином Павликом. Як завжди, сусідка тримала в руках пластиковий судочок із домашнім печивом та чималим шматком розкішного лимонного кексу, який щойно спекла її мама. Зоя, як і Лєра, виховувала дитину сама. Проте їй було трохи легше — вона жила разом зі своїми батьками у тісній, але все ж власній квартирі по сусідству. Назбирати на окреме житло в Києві для неї було такою ж нездійсненною мрією, як виграти джекпот у лотерею.
— Ну що, ти готова підкорювати столицю? — запитала Зоя, прискіпливо оглядаючи зовнішній вигляд Лєри в коридорі.
Валерія глибоко вдихнула і кивнула. Вона вже встигла полюбити їхній новий район на Подолі — старі, просякнуті історією будиночки, тінисті вулички, де завжди вирувало життя, і маленькі затишні кав’ярні майже в кожному дворі. Київ здавався їй живим, дихаючим звіром із власними неписаними правилами, які вона ще тільки вчилася розуміти. Її потрібна була лише крапля везіння та трохи наполегливості, щоб приборкати цього звіра і зробити місто своїм домом.
Вона непомітно засунула руку в кишеню свого ділового піджака, намацавши маленький скляний флакончик із заспокійливою лавандовою олією. До співбесіди залишалося рівно дві години. Можливо, саме сьогодні нарешті настав її щасливий день.
Нерви Валерії були натягнуті, як гітарні струни. Ця робота означала не просто регулярну зарплату — вона означала безпечне майбутнє для Тасі. Лєра мусила силоміць відкинути страх і максимально зосередитися.
— То що там за посада хоч? — поцікавилася Зоя, енергійно закидаючи в рот м’ятну жуйку.
— Заступник керівника відділу, — відповіла Лєра. — Це велика компанія, яка постачає продукти харчування в місцеві супермаркети та ресторани. Здається, їм терміново потрібні люди, тому вони наймають дуже швидко, без місяців тестування.
— А платять нормально? — Зоя сама роботу зараз не шукала, адже її батьки досі працювали і допомагали покривати всі базові витрати на неї та Павлика.
— Обіцяли цілком пристойну ставку для початку, — голос Лєри прозвучав трохи невпевнено. — Але якщо згодом не підвищать, доведеться знову шукати щось інше. Сама знаєш, у Києві на ці гроші з дитиною довго не розженешся.
— Тільки не припиняй пошуки навіть зараз, — мудро порадила сусідка, гучно луснувши бульбашкою з жуйки. — Завжди май запасний план, подруго.