Валерія кивнула, хоча в душі їй страшенно не подобалася ідея стрибати з місця на місце, ще навіть не отримавши свого першого робочого столу. Це здавалося їй якоюсь зрадою по відношенню до керівництва, якого вона ще навіть в очі не бачила.
Вона присіла, щоб зашнурувати свої зручні туфлі, а потім ніжно, з усією материнською любов’ю, поцілувала Тасю в пухку щічку. Поглянувши на Зою, Лєра відчула теплу хвилю безмежної вдячності до цієї жінки.
— Я навіть не уявляю, що б я взагалі без тебе робила в цьому місті, — щиро зізналася вона. — Ти просто моя рятівниця.
— Ой, та припини, ти мені теж часто допомагаєш, — широко усміхнулася Зоя і простягнула їй м’ятну льодяникову цукерку зі своєї сумочки.
Лєра дбайливо поклала цукерку в кишеню піджака, поруч із лавандовою олією — це мали бути її особисті маленькі талісмани на сьогодні. Співбесіда висіла над нею, як напружена гра з високими ставками, фінал якої ніхто не міг передбачити.
За останні два місяці поневірянь вона пройшла щонайменше десяток подібних інтерв’ю. Два червоні дипломи, солідний досвід роботи, блискучі рекомендації, а в результаті — суцільна тиша. Тільки одна компанія спромоглася передзвонити, і то лише для того, щоб сухо повідомити: “Ви нам не підходите”. Кожна така відмова боляче відщипувала шматочок її надії, залишаючи натомість холодну паніку. Але вона не мала права дозволити розпачу перемогти. Вона мусила випромінювати впевненість заради Тасі.
Через п’ятнадцять хвилин Валерія вже тряслася в переповненій столичній маршрутці, прямуючи до найближчої станції метро. Ще десять хвилин — і вона спустилася під землю, щоб згодом зробити пересадку на станції “Золоті Ворота”. Офіс знаходився у престижному районі, але довга дорога з Подолу її зовсім не лякала. Вона була готова щодня витрачати години на поїздки, аби тільки мати можливість гідно забезпечити свою доньку. У неї не було ні багатих родичів-покровителів, ні трастових фондів — лише власні сили, гострий розум та впертість.
Глянувши на екран смартфона, Лєра трохи розслабилася. У неї було достатньо часу, щоб випити щось гаряче перед зустріччю і зібратися з думками. Кава відпадала — від неї тільки посилиться мандраж у руках. А от трав’яний чай — саме те, що треба.
У шумному вагоні метро вона ще раз прискіпливо перевірила вміст своєї сумки. Резюме, роздруковані рекомендації, паспорт — усе на місці. Вона тихо зітхнула, розглядаючи інших пасажирів підземки. Вони здавалися їй такими безтурботними: хтось гортав нескінченну стрічку новин у телефоні, хтось дрімав у навушниках. Їм не треба було сьогодні потіти перед доленосною співбесідою.
Півгодини потому вона вийшла на залиту сонцем галасливу вулицю Печерська і майже одразу побачила стильну скляну будівлю бізнес-центру на протилежному боці. Маючи в запасі ще понад тридцять хвилин, Лєра заскочила до затишної сучасної кав’ярні “Столична Кава”, що манила ароматами випічки. Замовивши великий стакан ромашкового чаю, вона влаштувалася за кутовим столиком біля панорамного вікна і поглянула на вулицю.
Київ потужно вібрував шаленою енергією: сигнали автомобілів у заторах, натовпи кудись поспішаючих людей, амбітне місто, якому не було жодного діла до її особистих проблем і страхів. За кілька місяців життя тут вона засвоїла одне жорстоке, але важливе правило: ніхто нічого не принесе тобі на тарілочці з блакитною облямівкою. Ну, хіба що сусідка Зоя. Слава Богу, що в неї є Зоя.