Смакуючи свій ароматний ромашковий чай, Валерія подумки репетирувала промову для співбесіди. Вона збиралася обов’язково згадати про свої премії як найкращого працівника місяця в мережі супермаркетів у рідній Білій Церкві. А ще — розповісти про додаткові бонуси, які вона регулярно отримувала за перевиконання планів продажу та оптимізацію поставок. Ці досягнення просто мусили мати хоч якусь вагу в очах столичного роботодавця. Вона на мить заплющила очі, збираючись із думками, а коли відкрила їх і знову поглянула у вікно, щось раптом привернуло її увагу.
На протилежному боці вулиці, під палючим сонцем млосного серпневого дня, коли вологе повітря здавалося густим і важким, якийсь літній чоловік раптово схопився за груди. Його обличчя спотворила гримаса болю, і він безсило сповз по цегляній стіні будинку просто на розпечений тротуар.
Не вагаючись ні секунди, Лєра кинула на столик кілька зім’ятих купюр, щоб розрахуватися за чай, і кулею вилетіла з кав’ярні. Спритно ухиляючись від потоку машин на жвавій дорозі Печерська, вона підбігла до чоловіка, якому вочевидь було дуже зле. Перехожі просто йшли повз, поспішаючи у своїх справах, і навіть не повертали голів у його бік. Серце Валерії боляче стиснулося від цієї крижаної байдужості великого міста.
— Чоловіче, ви мене чуєте? З вами все гаразд? — стурбовано запитала вона, падаючи навколішки просто на асфальт поруч із ним.
Він лише тихо застогнав, міцно притискаючи до грудей добротний шкіряний портфель. Лєра обережно відклала його сумку вбік і тремтячими пальцями послабила вузол його дорогої краватки, щоб дати більше повітря. Вихопивши зі своєї сумочки пляшку негазованої води, вона піднесла її до його блідих губ.
Серпнева спека в Києві того дня була просто нещадною, від розпеченого асфальту так і пашіло жаром. Не дивно, що серце літньої людини не витримало такого навантаження.
— Таблетки… у моєму портфелі, — ледь чутно, пересохлими губами прохрипів незнайомець.
Валерія миттєво кинулася нишпорити в його шкіряній сумці. Її руки відверто трусилися від адреналіну, поки вона не намацала на дні маленький пластиковий флакончик із серцевими ліками. Вона ледь впоралася з тугою кришкою і витрусила дві крихітні пігулки, але вони вислизнули з тремтячих пальців чоловіка і впали просто на брудний тротуар.
— Зачекайте, тримайтеся, зараз дістану ще, — швидко промовила вона, витрушуючи нову порцію.
Вона максимально обережно поклала дві таблетки йому під язик, притримуючи його підборіддя, щоб він не поперхнувся. Лєра просто не могла повірити, що жодна людина з цього нескінченного столичного натовпу не зупинилася, аби допомогти. Людина буквально боролася за своє життя посеред вулиці, а світ продовжував байдуже крутитися далі.
— Мені викликати швидку? Я зараз наберу 103! — спитала вона, вже тримаючи свій телефон напоготові.
Він повільно похитав головою, не відкриваючи очей. Шлунок Валерії скрутило від страху. А що, як він помре просто тут, на її очах? Але минали хвилини, і поступово його дихання стало рівнішим, а на бліді щоки почав повертатися здоровий колір.
Коли чоловік зміг самостійно рухатися, вона дбайливо допомогла йому піднятися і довела до найближчої лавочки на автобусній зупинці. Він дістав з кишені ідеально чисту носову хустинку, витер рясний піт із чола і, для певності, поклав під язик ще одну таблетку.
— Вам уже краще? — з надією запитала Лєра, не відходячи від нього ні на крок.
— Набагато, — відповів він, спромігшись на слабку, але щиру посмішку. — Я Станіслав.
Він простягнув їй руку, і його потиск виявився напрочуд міцним як для людини, яка щойно ледь не знепритомніла від серцевого нападу.
— Валерія, — відповіла вона, потискаючи його долоню. — Я дуже рада, що змогла вам допомогти.