Випадково глянувши на свій годинник, вона ледь не зойкнула. Її серце впало кудись у п’яти — вона безнадійно запізнилася на ту саму доленосну співбесіду, від якої залежало її виживання в Києві.
— Ви щось пропустили через мене, чи не так? — проникливо запитав Станіслав, помітивши, як різко змінився вираз її обличчя.
— Усе нормально, — відповіла вона, змушуючи себе тепло усміхнутися. — Допомогти людині в біді — це набагато важливіше за будь-які справи.
— Ви буквально врятували мені життя, дівчино, — серйозно і з глибокою вдячністю промовив він. — Я ваш боржник. Дозвольте, я зателефоную своєму водієві? Він з радістю відвезе вас туди, куди вам потрібно.
— Ні, щиро дякую, не варто турбуватися, — ввічливо відмовилася Лєра. — Я сама впораюся, мені не складно.
Вона з полегшенням видихнула, радіючи, що з ним усе гаразд. А робота… що ж, робота якось знайдеться. Головне, що людина жива.
— Що з вами сталося там, на спеці? — м’яко поцікавилася вона, присідаючи поруч на лавочку. — Це був серцевий напад?
— Щось на кшталт того, тиск підскочив, — відповів Станіслав, і його погляд раптом став дуже відстороненим і сумним. — Сьогодні… річниця смерті мого сина. Цей день щороку дається мені надзвичайно важко.
— Мені так шкода, прийміть мої найщиріші співчуття, — тихо промовила Валерія. Вона завжди губилася, намагаючись підібрати правильні слова в такі моменти горя. — У вас є онуки, щоб підтримати вас, побути поруч?
— Насправді немає, — коротко відрізав він, але потім його голос трохи пом’якшав. — Мені вже сімдесят чотири роки, Валеріє. Я чудово розумію, що кожен новий день може стати для мене останнім. І, знаєте, я вже давно з цим змирився.
Лєра мимоволі здригнулася, не знаючи, як правильно реагувати на таку відвертість. Вони ще трохи посиділи в комфортній тиші, поки Станіслав не набрав номер свого водія. Коли його представницьке авто плавно від’їхало від зупинки, Валерія глибоко вдихнула і набрала номер компанії, де мала відбутися співбесіда.
— Ой, перепрошую, у нас тут зараз страшенний форс-мажор, — швидко і нервово затараторила в слухавку секретарка. — У керівника раптова криза, він не може вас прийняти. Ми можемо перенести нашу зустріч на післязавтра?
Валерія ледь не розреготалася вголос від неймовірного полегшення. Другий шанс! Виявляється, навіть у великих столичних босів бувають свої непередбачувані драми. Повернувшись на Поділ, вона міцно обійняла свою маленьку Тасю і запропонувала піти на прогулянку до Русанівських фонтанів разом із Павликом. Зоя була просто в захваті від цієї ідеї.
— Це ж ідеально! — радісно заплескала в долоні сусідка. — Я нарешті зможу збігати на манікюр! Павлик тиждень просидів удома із застудою, і я світу білого не бачила. Лєро, ти просто найкраща!
Валерія сиділа на зручній парковій лавочці, спостерігаючи, як Тася весело ганяється за Павликом серед бризок прохолодної води. Вона знову і знову прокручувала в голові свою зустріч зі Станіславом, і тепла хвиля гордості наповнювала її душу. Сьогодні вона врятувала чиєсь життя. Це мало величезне значення.
Але її найважливішою перемогою в житті було те, що вона знайшла сили піти від Вадима, батька Тасі. Це було найважче, але найправильніше рішення. Тася народилася, коли Лєрі було всього двадцять два роки. Вона розривалася між навчанням в університеті, підробітками та доглядом за хворим батьком, паралельно намагаючись допомагати мамі й молодшій сестрі. Життя було складним, але цілком контрольованим — рівно до того моменту, поки на її шляху не з’явився Вадим.
Вони познайомилися на колоритному сільськогосподарському ярмарку в Білій Церкві. Хтось сильно штовхнув Лєру в натовпі, і її пакет із десятком яєць полетів просто на асфальт, перетворившись на жовту мішанину. Розчарована і зла, вона присіла, щоб прибрати сміття, коли над нею пролунав грубий, розтягнутий голос.
— Очі повилазили, чи що, незграбо? Куди преш!