Вона підняла голову і побачила перед собою неохайного чоловіка напідпитку, який гидливо кривився — саме він її і штовхнув.
— Це ви мене штовхнули взагалі-то! — обурено відрізала вона.
— Стала тут посеред дороги, як пам’ятник, — продовжував глузувати хам. — Ану звільни прохід, дамочко!
Не встигла Лєра знайти гідну відповідь, як між ними несподівано виріс високий, широкоплечий чоловік. В одній руці він тримав стиглий ананас, а іншою грізно вказував на п’яничку.
— Ану швидко вибачився перед дівчиною, бо зараз пошкодуєш, що взагалі з дому вийшов, — низьким, абсолютно спокійним, але крижаним голосом промовив незнайомець.
Хам спочатку презирливо пирхнув, але швидко оцінив комплекцію свого опонента і його стиснуті кулаки. Бурмочучи щось невиразне, він кинув Лєрі кілька зім’ятих купюр за розбиті яйця і швидко розчинився в натовпі.
Цим лицарем і виявився Вадим. Сміливий, неймовірно чарівний і готовий миттєво стати на її захист. Валерія закохалася майже одразу. Вони почали зустрічатися, і перший час вона старанно ігнорувала його різкі спалахи гніву, списуючи їх на надмірну турботу і бажання захистити її від усього світу. Але після їхнього скромного весілля тривожні дзвіночки перетворилися на гучні сирени, які вже неможливо було не помічати.
Одного вечора, коли вона радісно збиралася на день народження до найкращої подруги, Вадим мовчки став у дверях, перегородивши їй вихід.
— І куди це ми зібралися в такому вигляді? — безапеляційним тоном запитав він.
— До Оксани на свято, я ж тобі казала вранці, — розгублено кліпаючи очима, відповіла Лєра.
— Тільки не в цій сукні, — різко відрізав чоловік. — Ти виглядаєш… занадто відверто. Це непристойно.
Валерія здивовано глянула на своє відображення у дзеркалі. Її улюблений червоний сарафан був просто милим і жіночним, у ньому не було абсолютно нічого вульгарного чи провокативного. Але Вадим був непохитним.
— Ти тепер заміжня жінка, — беземоційно констатував він. — З вечірками і гулянками покінчено.
Ці слова боляче вдарили її, немов батогом. Вадим продовжував зустрічатися з друзями і відпочивати, коли йому заманеться, але її власна свобода випарувалася в один момент. Навіть коли вона носила під серцем Тасю, він міг спокійно гуляти до пізньої ночі, залишаючи її саму в чотирьох стінах. Після народження доньки його тотальний контроль лише посилився.
Лєра брала фріланс-проекти під час декрету, ночами редагуючи тексти для місцевих підприємців, щоб хоч якось зводити кінці з кінцями і купувати дитині кращі речі. Але Вадим відкрито знецінював усі її старання, гордо заявляючи, що тільки він є справжнім годувальником у цій родині. Її недоспані ночі, турбота про доньку і допомога хворим батькам не мали для нього жодної ваги.
Коли її тато, Віктор, серйозно захворів, Валерія намагалася проводити з ним кожну вільну хвилину. Він завжди був її найближчим другом, її підтримкою і головним героєм у житті. Вадим страшенно дратувався через це, постійно звинувачуючи дружину в тому, що вона закинула сім’ю заради хворого батька. Його скандали ставали все гучнішими, а спалахи люті — все більш неконтрольованими, і Лєра почала всерйоз боятися за психологічний стан маленької Тасі, яка все це чула.
Її мама, Людмила, традиційно вмовляла доньку терпіти. “Він же батько твоєї дитини, Лєро. Ти сама його обрала. У всіх бувають проблеми, треба зберегти сім’ю”, — повторювала вона завченими фразами.
Але терпіння Валерії вичерпалося. Безпідставні ревнощі Вадима, його постійні заборони і нескінченна критика просто душили її, не даючи дихати на повні груди. Коли вона вперше заговорила про розлучення, він влаштував жахливий скандал, категорично відмовляючись її відпускати. Атмосфера в домі стала нестерпно токсичною, і Лєра чітко усвідомила: залишатися з цим чоловіком просто небезпечно для її особистості та майбутнього її дитини.
Рідня стала на бік Вадима, побоюючись, що молода жінка не потягне дитину сама. І лише батько, Віктор, у свої останні дні перед смертю, дав їй ту саму життєво необхідну підтримку.
— Слухай лише своє серце, доню, — слабким голосом сказав він їй тоді. — Якщо відчуваєш, що Вадим тягне тебе на дно — йди від нього без жалю. Не витрачай своє єдине життя на страждання і постійні компроміси із совістю.
Ці слова стали її рятівною мантрою. Незважаючи на сльози і протести матері, Валерія подала на розлучення, зібрала дві валізи найнеобхідніших речей і поїхала до Києва разом із Тасею, відчайдушно шукаючи нового, чистого аркуша у своєму житті.