За два тижні перебування хлопчиків маєток у Конча-Заспі змінився до невпізнання. На масивному обідньому столі з червоного дерева тепер височіли стоси підручників, зошитів та пеналів — Максим оперативно організував для близнюків повноцінне дистанційне навчання з найкращими репетиторами. У просторому холі поруч із дорогими кашеміровими пальтами Гордієнка тепер висіли яскраві дитячі куртки. Ідеальна, майже музейна тиша назавжди поступилася місцем жвавій балаканині, тупоту ніг та щирому сміху.
А сьогоднішній день приніс новину, на яку вони всі так відчайдушно чекали. Катерину виписували зі “Столичної МедКлініки” на амбулаторне лікування.
Особистий водій Максима привіз її прямо з Печерська. Близнюки, які з самого ранку не знаходили собі місця, нетерпляче підстрибували біля масивних вхідних дверей, аж поки не побачили на під’їзній алеї знайомий чорний позашляховик.
— Мамо! — вигукнули вони в один голос, зриваючись із місця і збігаючи широкими сходами.
З машини обережно вийшла Катерина. Вона все ще виглядала дуже худенькою, але вже тримала спину рівно, а на її обличчя повернувся природний, живий колір. Максим мовчки спостерігав із порога, як родина міцно обіймається. Він раптом відчув себе дивним аутсайдером, який випадково став свідком чогось неймовірно інтимного і цінного.
Катерина підвела погляд, перехопила його очі й усміхнулася — тепло і абсолютно щиро. Від цієї усмішки щось у грудях Максима знову несподівано стиснулося.
— Ласкаво просимо, — просто сказав він, коли вони підійшли ближче.
— Це… це просто неймовірно, — зізналася Катерина, оглядаючи розкішний фасад і територію маєтку. — Ми не можемо так нахабно зловживати вашою гостинністю…
— Ви нічим не зловживаєте, — м’яко, але рішуче перебив її Максим. — Лікарі наполягають, що вам потрібен абсолютний спокій та продовження процедур. Залишитися тут — це найраціональніше рішення.
Немов за помахом чарівної палички, поруч з’явилася пані Ганна і привітно запропонувала провести Катерину до її кімнати. Близнюки миттєво зголосилися бути екскурсоводами, згораючи від нетерпіння показати мамі кожен закуток, який вони вже встигли дослідити.
Того вечора, вперше за весь час, вони вчотирьох зібралися за великим столом у їдальні. Близнюки повністю монополізували розмову. Вони навперебій розповідали мамі про своє нове тимчасове життя: про величезні сади, які вони досліджували, про уроки гри в шахи, які Максим (хоч і з неохотою спочатку) почав їм давати, і про кратери на Місяці, які можна було розгледіти через справжній телескоп на терасі.
— Ви вчите їх грати в шахи? — здивовано перепитала Катерина, скориставшись короткою паузою в дитячому щебетанні.
Максим кивнув, відчуваючи легку ніяковість під її уважним поглядом.
— Вони самі попросили.
— Він дуже круто грає, мамо! — гордо додав Лука. — Каже, що ми швидко вчимося, бо в нас добре розвинене це… як його… — хлопчик благально подивився на Максима.
— Просторове мислення, — підказав Гордієнко.
Катерина лагідно всміхнулася:
— Вони завжди схоплювали все на льоту. — Але її обличчя швидко стало серйозним. — Проте нам потрібно обговорити, що буде далі. Лікар попередив, що лікування триватиме місяцями. Мені потрібно шукати роботу з гнучким графіком, щоб якось…
— Давайте вирішувати проблеми по мірі їх надходження, — спокійно перервав Максим. — Ваш графік процедур уже узгоджений. Усе інше може почекати.
Пізніше, коли діти вже вклалися спати, Максим спустився до бібліотеки і застав там Катерину. Вона стояла біля дубового стелажа, уважно розглядаючи фотографії в срібних рамках. Це були ретельно відібрані знімки: батьки Максима, його дипломи, бізнес-нагороди. Але між ними зяяли очевидні, болючі прогалини.
— Дякую вам, — сказала вона, не обертаючись. — І не лише за клініку та ліки. Дякую за те, що змусили моїх хлопчиків почуватися в безпеці. У їхньому житті було так мало стабільності.
Максим зупинився в дверях, не наважуючись підійти ближче.
— Вони чудові діти. Справді.
— Вони згадували про якусь замкнену кімнату, — обережно продовжила Катерина. — Фантазують, що там, напевно, сховані піратські скарби.
Спина Максима миттєво закам’яніла.
— Це просто комора. Старі речі, — збрехав він.
Катерина повернулася і подивилася на нього з такою глибокою, лагідною проникливістю, що йому стало ніяково.
— Я поважаю чужі кордони. У всіх нас є частини душі, які ми тримаємо під надійним замком.
Це просте розуміння в її голосі ледь не вибило землю з-під його ніг. Роками колеги, інвестори та партнери ходили навколо його минулого навшпиньках, ставлячись до нього як до бомби уповільненої дії. Прямолінійна, але така делікатна щирість Катерини повністю його обеззброїла.
— Максиме, — раптом сказав він. — Будь ласка, називай мене просто Максим. Без оцих офіціозій.
Вона ледь помітно кивнула.
— Добре… Максим.
Між ними запала незручна, але тепла тиша, наповнена десятками невисловлених запитань.
— Піду відпочивати, — нарешті тихо промовила Катерина. — На добраніч.
Коли вона вийшла, Максим підійшов до мінібару і налив собі трохи віскі на два пальці. Він довго дивився на бурштинову рідину, розмірковуючи про те, як швидко ці люди проникли в його ідеально сплановану, стерильну самотність. І найстрашнішим було не те, що їхня присутність його дратувала. Найстрашнішим було те, що він почав панічно боятися дня, коли вони поїдуть.
За звичкою його рука ковзнула в кишеню домашнього кардигана. Пальці намацали ту саму іграшкову машинку. Максим дістав її і довго розглядав під світлом настільної лампи, проводячи великим пальцем по стертих пластикових краях. Як така крихітна річ могла запустити такий тектонічний зсув у його житті?
Наступного дня Максим сидів у своєму домашньому кабінеті, абсолютно ігноруючи квартальні звіти, що світилися на моніторі. За масивним вікном лунав дзвінкий дитячий сміх: близнюки ганяли футбольний м’яч ідеальним газоном. Цей звук легко долав товсте скло, проникаючи в святая святих, яку він оберігав роками.
Його телефон тихо завібрував. Повідомлення від особистої асистентки: “Рада директорів завтра о 9:00. Підтверджуєте присутність?”