Тієї ж миті, завдяки геніальній роботі її сестри Лізи, велетенський плазмовий екран за спиною чоловіка, де ще секунду тому гордо світився корпоративний логотип, різко блимнув. Замість золотих літер там з’явилися чіткі скан-копії закритих банківських виписок.
— Зверніть увагу на ці транзакції, — холоднокровно коментувала Катерина, вказуючи рукою на екран. — Вісім мільйонів гривень. Гроші, цинічно вкрадені у дітей з тяжкою інвалідністю, які були переведені на рахунки фіктивних фірм. Усі ці фірми зареєстровані на ім’я Вероніки.
Олексій відсахнувся, ніби від фізичного удару.
— Вимкніть це чортове кіно! Вимкніть живлення негайно! — ревів він, роззираючись у пошуках техніків.
Але зображення на екрані змінилося знову. Тепер це був відеозапис із камери спостереження будівельного майданчика. Якість була достатньою, щоб усі присутні впізнали Олексія. Він стояв на даху, передавав товстий білий конверт виконробу і чітко вказував рукою на ту саму аварійну платформу.
— А ось це, — сказала Катерина, і лише зараз у її голосі забриніли ледве стримувані сльози пережитого болю, — це реальна ціна мого зламаного хребта. П’ять тисяч доларів брудного хабаря охоронцю, щоб не зупиняти будівництво і приховати докази.
Олексій остаточно втратив залишки самоконтролю. Його обличчя перекосилося від люті, він стиснув кулаки і зробив крок уперед, замахнувшись, наче дикий звір, готовий вдарити її прямо там. Але він різко зупинився, кліпаючи очима — на нього впритул дивилися десятки об’єктивів камер тих самих професійних фотографів, яких він особисто найняв для фіксації свого великого тріумфу.
— Ти просто нікчема! — просичав він крізь стиснуті зуби, бризкаючи слиною. — Жалюгідна каліка, яка від заздрощів вирішила зруйнувати мені життя своїми хворими фантазіями! Тобі ніхто тут не повірить! Ти ж навіть на власні ноги встати не можеш!
І саме в цей момент настав час для фінального акорду. Катерина повільно опустила руки і з голосним клацанням заблокувала колеса свого інвалідного візка. Вона поклала долоні на підлокітники і, напруживши кожен м’яз свого тіла, повільно, але впевнено підвелася.
Зала вдруге одночасно ахнула, дехто з жінок прикрив рот рукою.
Катерина випросталася на повен зріст, розправила плечі. Вона дістала з непомітного шкіряного чохла, прикріпленого збоку до візка, елегантну тростину з металевим набалдашником. Спираючись на неї, вона зробила один твердий крок уперед. Потім другий.
Тепер вона стояла просто перед ним — висока, незламна, неймовірно красива у своїй правді.
— Я можу стояти, Олексію, — її голос звучав рівно і владно. — Я можу ходити. І найголовніше — я можу і буду свідчити проти тебе під присягою в суді.
Щойно вона вимовила ці слова, масивні вхідні двері зали рвучко відчинилися. У приміщення швидким кроком увійшла група серйозних людей у формі.
— Громадянин Олексій Бондар? — суворо запитав старший офіцер, підходячи до сцени. — Слідче управління Національної поліції України. Ви офіційно затримані за підозрою у розкраданні коштів в особливо великих розмірах, масштабному шахрайстві та нанесенні тяжких тілесних ушкоджень через свідому злочинну недбалість.
Хаос, який миттєво спалахнув у залі, був абсолютним і неконтрольованим. Олексія грубо скрутили і виводили до виходу в кайданках. Спалахи камер освітлювали його перекошене від жаху обличчя — це була найкраща фотосесія в його житті.
Вероніка залишилася стояти на порожній сцені. Вона виглядала абсолютно розгубленою, самотньою і маленькою, судомно притискаючи тремтячі руки до свого живота. Катерина, ритмично постукуючи тростиною по паркету, повільно підійшла до неї.
— Мені по-справжньому шкода тебе, — тихо і без краплі злоби сказала вона, дивлячись в очі коханці чоловіка. — Для нього ти завжди була лише зручним інструментом.
— Я клянуся… я нічого цього не знала… — пошепки вичавила з себе Вероніка, по щоках якої текли чорні від туші сльози. — Ні про обставини аварії, ні про ті страшні ліки… Він постійно переконував мене, що ти просто істеричка, яка сама відмовляється від нормального лікування.
— Тепер ти знаєш усю правду. Бережи свою дитину. Цей малюк точно не винен у страшних гріхах свого батька.
Коли поліція поїхала, а шоковані гості почали швидко розходитися, до Катерини з натовпу пробилася Марина.
— Боже мій, ти була просто неймовірна, — видихнула вона, міцно і тепло обіймаючи подругу за плечі. — Як ти зараз почуваєшся після всього цього?
Катерина обвела спокійним поглядом простору, спорожнілу залу. На підлозі валялися перекинуті кришталеві келихи, розтоптані квіти та залишки чужих ілюзій.
— Я почуваюся вільною, Марино, — відповіла вона, піднімаючи очі до стелі. — Вперше за ці довгі три роки я можу дихати на повні груди.
Минув рівно рік…