Бригада швидкої допомоги примчала за лічені хвилини. Медики завантажили Кароліну, яка вже майже втратила свідомість, на ноші, поки три сотні гостей у гробовій тиші спостерігали за цією сценою. Роман застрибнув у карету швидкої разом із нею.
Данило залишився стояти посеред зруйнованого свята. Його дорогий смокінг був перемазаний кремом. Він виглядав абсолютно загубленим і розбитим. Я підійшла до нього на ватних ногах.
— Данило…
Він повернувся. Його очі блищали від сліз.
— Я нічого не розумію, Лоро. Вона майже не п’є алкоголь. Я ніколи, чуєш, ніколи не бачив її такою.
— Нам треба їхати до лікарні, — тихо сказала я.
Він лише мовчки кивнув, наче в трансі. Наше весілля закінчилося. Гості поспіхом розходилися, перешіптуючись між собою. Дехто все ще тримав у руках телефони, напевно, вже публікуючи дописи про найскандальніше весілля десятиліття. Мій найідеальніший день перетворився на найгірший кошмар.
Але це був не мій кошмар. Це був кошмар Кароліни. І десь глибоко в підсвідомості тоненький голосок уперто нашіптував: Вона заслужила на це. Вона сама це з собою зробила. Але дивлячись на свого чоловіка, який ледь стримував ридання, я з жахом подумала: а чи не зробила я щойно найбільшу і найфатальнішу помилку у своєму житті?
Коридор сучасної приватної клініки пахнув медичним антисептиком і перепаленою кавою з автомата. Я сиділа поруч із Данилом, досі у своїй весільній сукні. Тонке мереживо, яке ще вранці здавалося мені вінцем краси, тепер відчувалося як безглуздий карнавальний костюм з іншого, минулого життя. Моя мама сиділа по інший бік від мене, міцно тримаючи мою крижану руку. Батько нервово міряв кроками коридор. Юля поїхала до мене на квартиру, щоб привезти якийсь нормальний одяг.
Данило не зронив жодного слова вже понад годину. Він просто сидів, спершись ліктями на коліна і сховавши обличчя в долонях. На рукаві його ідеального смокінга досі засихав солодкий крем від весільного торта. Андрій сидів навпроти нас; його молоде обличчя було блідим і змарнілим від хвилювання. Роман зник у палаті інтенсивної терапії, куди відвезли Кароліну, і досі не повертався. А я без упину прокручувала в голові одну й ту саму плівку: рука свекрухи над моїм келихом, біла пігулка, що падає на дно, моє рішення поміняти келихи місцями.
Я мусила комусь розповісти. Я повинна була сказати Данилу. Але щоразу, коли я відкривала рота, липкий страх перекривав мені дихання. А що, як він мені не повірить? Що, як він вирішить, що я брешу, намагаючись перекласти на його матір провину за власну помилку? Що, якщо це зруйнує наш шлюб ще до того, як він по-справжньому почнеться?
— Родина Астахових? — пролунав голос.
Ми всі миттєво підскочили, коли до нас підійшов лікар у білому халаті з планшетом у руках.
— Як вона? — Роман несподівано з’явився з кінця коридору, виглядаючи постарілим на десять років.
Лікар серйозно обвів нас поглядом.
— Її стан стабілізувався. Життю нічого не загрожує. Але мені потрібно поставити вам кілька запитань. Чи приймала ваша дружина сьогодні якісь медикаменти? Щось незвичне?
Роман категорично похитав головою:
— Ні. Нічого. Вона не п’є нічого, крім звичайних вітамінів.
— Чи вживає вона алкоголь на регулярній основі?
— Вкрай рідко. Хіба що келих хорошого вина за вечерею.
Лікар зробив якийсь запис у планшеті.
— Ми провели токсикологічний аналіз. У крові пані Астахової виявлено критично високу дозу сильнодіючого рецептурного транквілізатора. Вона має рецепт на препарати такої групи?
— Транквілізатора? — Роман розгублено закліпав. — Ні. Що це взагалі означає?
— Це потужне седативне, яке застосовують при важких розладах нервової системи або для медикаментозного сну. У її крові достатньо діючої речовини, щоб припустити, що вона прийняла потрійну, а то й більшу дозу.
— Це неможливо, — твердо відрізав Роман. — Кароліна не приймає подібних речей. Це якась помилка лабораторії.
— Тут немає жодної помилки, пане. Результати тестів абсолютно однозначні.
Данило нарешті подав голос. Він прозвучав хрипло і надломлено:
— А хтось міг дати їй це без її відома? Може, хтось підсипав це їй у напій?
Моє серце зупинилося. Лікар нахмурився:
— Технічно, це цілком можливо. Хоча я не можу оцінювати ймовірність такого сценарію. У вас є підстави вважати, що хтось міг бажати їй зла?
— Ні, — швидко сказав Роман. — Звісно, ні. Цьому має бути інше пояснення.
Але Данило вже дивився на мене. Він дивився прямо мені в очі, пильно і пронизливо.
— Лоро, — повільно промовив він. — Ти ж сиділа за головним столом. Ти бачила когось біля маминого келиха?
У коридорі запанувала мертва тиша. Всі погляди схрестилися на мені. У роті пересохло так, що язик прилип до піднебіння. Ось воно. Той самий момент, коли я мала або сказати правду, або жити з цією жахливою брехнею до кінця своїх днів.
— Взагалі-то, — почула я свій власний, ніби чужий голос, — я бачила Кароліну біля свого келиха.
Ці слова зависли в повітрі, як граната з витягнутою чекою.
— Що? — Данило зробив крок до мене. — Про що ти говориш?
Мої руки тремтіли так сильно, що довелося зчепити їх у замок.
— Перед початком тостів. Я бачила, як вона стояла біля нашого столу. Вона схилилася над келихами з шампанським.
Обличчя Романа налилося кров’ю.
— На що ти натякаєш?!
— Я ні на що не натякаю. Я просто кажу те, що бачила на власні очі.
— Ти хочеш сказати, що Кароліна сама себе отруїла?! — голос свекра зірвався на крик. — Це повний абсурд!
— Ні, — я змусила себе витримати погляд Данила. — Я кажу, що вона щось вкинула в мій келих. А потім я просто поміняла їх місцями.
Тиша, що настала після цього, була просто оглушливою. Данило дивився на мене так, ніби в мене раптом виросла друга голова.
— Ти… поміняла їх місцями?
— Я бачила, як вона кинула якусь білу таблетку в моє шампанське і швидко пішла геть. Я не знала, що це за препарат і як він подіє, але точно знала, що це не вітаміни для мого здоров’я. Тому я переставила наші келихи. Вона випила з мого. А я — з її.
— Це якась хвора маячня! — закричав Роман. — Кароліна ніколи б…
— Вона б зробила це, — мій голос зазвучав твердіше, адже відступати було нікуди. — Вона ненавиділа мене з самого першого дня. Вона робила все, щоб Данило не одружився зі мною. І це був її спосіб усе зупинити.
— Отруївши тебе на твоєму ж весіллі? — вперше за весь час озвався Андрій. Його голос тремтів. — Це просто божевілля.
— Хіба? — я обвела їх усіх поглядом. — А ви подумайте логічно. Що мало б статися зі мною, якби я випила те шампанське? Я б поводилася точнісінько так само, як вона: влаштувала б клоунаду, розгромила б власне свято, зганьбила б Данила перед усіма його впливовими знайомими. Може, він був би настільки шокований, що одразу б подав на розлучення. Або, як мінімум, я була б публічно знищена, а вона б зірвала весілля, якого ніколи не хотіла.
Данило відчайдушно хитав головою.