— Ні. Ні, моя мати не могла такого зробити. Ти помиляєшся.
— Я знаю, що бачила.
— Ти бачила, як вона просто стояла біля столу! Це ще не означає…
— Я бачила, як вона кинула таблетку в мій напій! — я вже теж перейшла на крик, і мені було байдуже, що ми в лікарні. — Я бачила, як вона озиралася, щоб перевірити, чи ніхто не дивиться. Вона зробила це абсолютно свідомо. А потім пішла з такою самовдоволеною посмішкою, ніби щойно виграла джекпот.
— Ти брешеш, — голос Данила раптом став льодяним. — Ти вигадуєш усе це, бо відчуваєш провину за те, що сталося.
Ці слова вдарили мене, як фізичний ляпас.
— Провину за що?! Я нічого не зробила!
— Ти сама щойно зізналася, що поміняла келихи. Якщо те, що ти кажеш, хоч частково правда, ти свідомо дозволила моїй матері отруїтися!
— Вона намагалася отруїти мене!
— Досить! — заривчав Роман. — Я не буду стояти тут і слухати цей брудний наклеп на мою дружину, поки вона лежить у реанімації!
Лікар незручно відкашлявся.
— Можливо, вам варто продовжити цю розмову в більш приватному місці. Пані Астахова залишиться під наглядом на кілька днів. Але я маю вас попередити: у випадках підозри на навмисне отруєння ми за законом зобов’язані повідомити поліцію.
Поліція. Від цього слова по моїй спині пробіг мороз.
— У цьому немає жодної потреби, — сухо кинув Роман. — Тут явно сталося якесь прикре непорозуміння.
Але Данило дивився на мене. І в його очах було те, чого я ніколи раніше там не бачила. Сумнів. Глибока підозра.
— Ти справді це бачила? — тихо запитав він.
— Так, — прошепотіла я. — Данило, присягаюся тобі, я бачила, як вона щось мені підсипала.
Він дивився на мене довгу, нестерпну хвилину. Я бачила, як у ньому борються два світи. Його мати. І його новоспечена дружина. Кому він мав повірити? Нарешті він відвів погляд.
— Мені треба подумати. Мені треба… Я не можу зараз про це говорити.
Він розвернувся і пішов геть по довгому коридору клініки, залишивши мене стояти в пошматованій весільній сукні. Я ще ніколи в житті не почувалася такою самотньою.
Тієї ночі я так і не заснула. Юля відвезла мене назад до моєї старої орендованої квартири на Подолі. Тієї самої квартири, з якої я мала остаточно виїхати, адже наступного ранку ми з Данилом планували полетіти у весільну подорож до Італії. Натомість я сиділа на своєму старому дивані у спортивних штанях і старій університетській футболці Данила з логотипом КНУ, бездумно гортаючи стрічку в телефоні.
Відео вже стали вірусними. «Свекруха влаштувала епічний треш на елітному весіллі» — кричав заголовок одного з популярних Telegram-каналів. Ролик уже набрав понад два мільйони переглядів на TikTok. Я подивилася його лише раз, відчуваючи, як до горла підступає нудота. На екрані Кароліна дико танцювала, розмазувала по собі весільний торт і падала в липку мастику.
Коментарі були безжальними. Хтось відверто насміхався. Інші припускали, що поважна пані перебрала з елітним алкоголем або якимись забороненими речовинами. Диванні психологи ставили їй діагнози аж до шизофренії. Але ніхто з них навіть не підозрював правди.
Данило не дзвонив. Не писав. Абсолютна тиша. Юля сиділа поруч, обіймаючи мене за плечі.
— Він заспокоїться. Щойно в нього буде час усе обміркувати, він зрозуміє, що ти казала правду.
— А якщо ні? — мій голос зірвався. — Що, якщо він мені ніколи не повірить?
— Тоді тобі доведеться з цим жити. Але Лоро, скажи чесно… ти абсолютно впевнена в тому, що бачила? Я маю на увазі, це був такий стресовий день, стільки всього відбувалося…
— Я знаю, що бачила, — я різко повернулася до неї. — Я не божевільна, Юлю. Кароліна щось вкинула в моє шампанське. Вона хотіла мене накачати препаратами.
Юля міцно стиснула мою руку.
— Я тобі вірю. То що ми будемо з цим робити?
— Я не знаю.
Але відповідь знайшлася сама наступного ранку, коли на порозі моєї квартири з’явилася слідча Леся Мартинюк. Це була жінка років сорока, з гострим, чіпким поглядом і темним волоссям, зібраним у практичний хвіст. Вона показала посвідчення і запитала, чи може увійти.
— Пані Астахова, — звернулася вона до мене. Це прізвище прозвучало вкрай незвично, адже я була Лорою Зимовець усе своє життя і стала Астаховою лише якихось добу тому. — Мені потрібно поставити вам кілька запитань щодо вчорашнього інциденту.
Я впустила її, відчуваючи, як серце знову вистрибує з грудей.
— Щось трапилося? Кароліні гірше?
— Її стан стабільний. Але, згідно з протоколом, лікарня зобов’язана повідомляти про випадки отруєння невідомими речовинами в громадських місцях. Це кримінальна справа, — слідча сіла на крісло і дістала блокнот. — Наскільки мені відомо, вчора в лікарні ви зробили заяву, що ваша свекруха намагалася вас отруїти?
— Так, — я сіла навпроти неї, змушуючи себе дихати рівно. — Я бачила, як вона щось підсипала в мій келих, тому я непомітно поміняла їх місцями.
— Розкажіть мені все в найдрібніших деталях.
І я розповіла. Я описала кожен рух, кожну секунду тієї сцени. Слідча робила нотатки, періодично ставлячи уточнюючі запитання і вимагаючи конкретики.
— Хтось іще міг це бачити? — запитала вона.
— Навряд чи. Вона спеціально обрала момент, коли біля столу нікого не було.
— Зрозуміло, — Леся постукала ручкою по блокноту. — А як ви думаєте, який у неї був мотив? Навіщо їй це робити?
— Вона ніколи не хотіла, щоб Данило одружувався зі мною. Вона давала це зрозуміти з самого першого дня.
— Яким чином?
Я розповіла їй про два роки крижаного ставлення, про образливі коментарі щодо моєї професії та походження, про її постійні спроби тотально контролювати підготовку до весілля. Поки я говорила це вголос, усе звучало як типові побутові причіпки вередливої свекрухи, а зовсім не як доказ того, що людина здатна підсипати комусь психотропні препарати.
— Чи робила вона раніше щось, що могло б фізично вам нашкодити?
— Ні. Але вона завжди була дуже… розважливою. Вона схиблена на контролі та ідеальній репутації.
Слідча Мартинюк зробила ще один запис.
— Бенкет проходив у заміському комплексі «Кришталевий маєток», я не помиляюся?
— Так.
— У таких закладах завжди є камери відеоспостереження. Мені доведеться вилучити та переглянути ці записи.
Моє серце радісно тьохнуло.