— Там є камери?!
— У комплексі такого рівня? Безперечно. У них має бути повний огляд бенкетної зали, включно із зоною вашого головного столу. — Вона підвелася. — Пані Астахова, я маю вас попередити: неправдиві звинувачення — це дуже серйозний злочин. Якщо ви говорите неправду…
— Це правда! — твердо сказала я. — Я знаю, що бачила.
— Тоді камери це підтвердять.
Коли вона пішла, мене накрила дивна суміш дикого страху і полегшення. Якщо відео існує, воно покаже все, що зробила Кароліна. Тоді Данилу доведеться мені повірити. Але що, як камери цього не зафіксували? Що, як кут огляду був невдалим, або якість відео занадто низькою, або…
Мій телефон несподівано завібрував. Я схопила його так швидко, що ледь не впустила.
— Алло?
— Лоро. — Голос Данила був плоским, абсолютно позбавленим емоцій. — Поліція щойно поїхала з лікарні. Вони допитували мою матір.
— Данило, я не хотіла… Тобто, це лікарня їх викликала, а не я!
— Вона сказала, що нічого не робила. Вона клянеться, що ніколи б не пішла на такий жахливий вчинок.
— Звісно, вона так каже! Ти ж не думав, що вона одразу в усьому зізнається?
— Вона моя мати, Лоро. Я знаю її все своє життя. Ти вважаєш, що за два роки вивчила її краще за мене?
— Я знаю те, що бачила на власні очі. Поліція зараз вилучає записи з камер спостереження в ресторані. Вони сказали, що переглянуть відео і зв’яжуться з нами.
— Чудово. От тоді ми і побачимо, хто з вас каже правду.
Повисла важка, гнітюча пауза.
— Я поживу кілька днів у Тараса, — нарешті сказав він.
Ці слова вдарили мене під дих.
— Що? Данило, ми ж щойно одружилися! Ми зараз мали б гуляти вуличками Італії!
— Ну, як бачиш, ми не в Італії, — його голос злегка здригнувся. — Моя мати в реанімації, відео з нашого весілля розриває інтернет, а моя дружина звинувачує мою матір у спробі отруєння. Тому ні, Лоро. У нас немає ніякого медового місяця. Мені потрібен простір.
Сльози обпекли мені очі.
— Я не хотіла цього. Я не просила про все це.
— Я теж. — Він помовчав секунду. — Я подзвоню, коли будуть новини щодо відеозапису.
І він поклав слухавку. Я залишилася сидіти на дивані, стискаючи телефон і ридаючи так сильно, що мені не вистачало повітря. Юля знову обійняла мене і просто мовчки гладила по голові.
Дзвінок пролунав через три дні. Слідча Мартинюк попросила мене приїхати до центрального відділення поліції. Коли я зайшла до невеликої кімнати для нарад, Данило вже був там. Разом із ним сиділи Роман і, на мій подив, Андрій.
Леся Мартинюк розгорнула на столі ноутбук.
— Я уважно переглянула відео з камер спостереження «Кришталевого маєтку», — сказала вона рівним голосом. — І зараз я хочу показати вам те, що знайшла.
Вона натиснула кнопку відтворення. На екрані з’явився головний стіл молодят, знятий під невеликим кутом зверху. Таймкод у кутку екрана показував, що це було приблизно за десять хвилин до початку тостів. Стіл був порожній, кришталеві келихи вишикувалися в ідеальний ряд. А потім у кадр увійшла Кароліна. Я почула, як Данило поруч зі мною різко втягнув повітря.
Ми в абсолютній тиші дивилися, як Кароліна підходить до столу, нервово озираючись по сторонах. Вона залізла у свій маленький дизайнерський клатч і дістала звідти щось дрібне. На відео неможливо було розгледіти, що саме це було. Потім вона занесла руку над келихами, нахиляючись ближче, щоб прочитати іменні картки гостей. Її рука завмерла над третім келихом зліва — тим, біля якого стояла картка з моїм іменем. Її пальці розтиснулися. Маленький білий об’єкт впав прямо в напій.
Кароліна ще раз крадькома озирнулася і швидко вийшла з кадру. Таймкод показав, що минуло рівно дві хвилини. Потім у кадрі з’явилася я. Я підійшла до столу і на кілька секунд завмерла, уважно дивлячись на келихи. А потім моя рука потягнулася вперед. Я дивилася на те, як сама ж міняю келихи місцями — ставлю свій туди, де мала сидіти свекруха, а її забираю на своє місце. Після цього я теж швидко пішла.
Відео зупинилося. У кабінеті запанувала гробова тиша. Обличчя Данила стало білим як полотно.
— Це не… — почав було Роман, але одразу затнувся. — Вона, напевно, думала, що це її келих! Вона просто переплутала своє місце!
— Пане Астахов, — м’яко, але дуже чітко сказала слідча. — На відео чудово видно, як ваша дружина читає іменні картки. Вона точно знала, де чий келих.
— Тоді це не наркотики чи щось таке! Може, це були якісь її власні вітаміни!
— Токсикологічний звіт із лікарні офіційно підтверджує, що вона прийняла величезну дозу рецептурного седативного препарату. Це не вітаміни.
Голос Андрія пролунав тихо і жалібно:
— Але в мами немає рецепта на такі ліки. Я ніколи не бачив, щоб вона щось подібне пила.
— А ось тут найцікавіше, — сказала слідча Мартинюк. — Ми перевірили інформацію. Сестра Кароліни, Жанна Войтович, має офіційний рецепт на ці препарати від важких панічних атак. Вона підтвердила, що минулого тижня гостювала в будинку Кароліни і її баночка з ліками лежала у ванній. Коли ми попросили її перевірити запаси, вона виявила, що не вистачає рівно п’яти пігулок.
Руки Романа тряслися.
— Це все непрямі докази! Жанна могла просто помилитися в підрахунках!
— Пане Астахов, — голос слідчої став сталевим. — Факти говорять самі за себе. Кароліна навмисно вкинула сильне заспокійливе в келих своєї невістки. Єдина причина, чому в лікарні опинилася не Лора, а ваша дружина — це те, що Лора вчасно помітила ці маніпуляції та захистила себе. Ваша дружина намагалася отруїти людину на публічному заході. І це серйозний кримінальний злочин.
Данило різко підскочив. Його стілець із гуркотом відлетів назад. Він підійшов до кутка кабінету і просто став обличчям до стіни. Його плечі судомно здригалися. Я так сильно хотіла підійти до нього, обійняти, втішити, але не знала, чи маю на це право після всього, що він мені наговорив.
— І що тепер буде? — запитав Роман абсолютно вбитим голосом.
— Ми відкриваємо кримінальне провадження. Стаття — замах на нанесення тілесних ушкоджень та свідоме створення небезпеки для життя. Кароліні доведеться з’явитися до відділку з адвокатом, інакше ми будемо змушені видати ордер на її арешт.
Я бачила, як слово «арешт» остаточно зламало Данила. Він видав якийсь глухий звук — чи то схлип, чи то стогін — і міцно притиснувся чолом до стіни. Я більше не могла на це дивитися. Я підійшла до нього і обережно торкнулася його плеча.
— Данило…
Він повільно повернувся. Його очі були сповнені такого глибокого, нищівного болю, що в мене перехопило подих.
— Ти мала рацію. Вона справді це зробила. Вона дійсно намагалася… — він так і не зміг закінчити фразу. Натомість він різко притягнув мене до себе і обійняв так міцно, що мої ребра ледь не хруснули.
— Пробач мені, — шепотів він кудись у моє волосся. — Господи, Лоро, як же мені шкода, що я тобі одразу не повірив.