Її мрійливість заворожувала, а внутрішня сила викликала повагу. Проте чим ближче вони ставали, тим частіше він помічав дивні прогалини в її розповідях. У Марти не було близьких подруг, з якими вона могла б годинами теревенити по телефону. Вона ніколи не згадувала про дитинство, майстерно переводячи тему, щойно розмова торкалася її родини. Її життя нагадувало ідеальну вітрину, за якою ховалася суцільна темрява. Вона була складною головоломкою, і Остап щиро хотів її розгадати, хоча й боявся поранити дівчину.
Марта жила у скромній орендованій квартирі недалеко від університету. Вона впевнено йшла на червоний диплом філолога, а ночами сиділа за ноутбуком, підробляючи перекладами текстів з англійської та румунської мов. Її здатність подати себе викликала захоплення. Навіть найпростіші, дешеві речі вона вміла комбінувати з такою вродженою грацією, що виглядала, немов зійшла з обкладинки журналу. Завжди доглянуте волосся, бездоганний легкий макіяж, кілька витончених срібних прикрас — вона випромінювала впевненість і статус. Ніхто й подумати не міг, що за цією бездоганною картинкою ховається минуле, від якого вона тікала з усіх сил.
Перша тріщина у її ретельно вибудуваному фасаді з’явилася під час поїздки до Чернівців. Це були вихідні, коли Остап нарешті вирішив познайомити Марту з батьками. За розкішно сервірованим столом у просторій вітальні зібралася вся родина. Мати Остапа, Олена Василівна, жінка з проникливим поглядом і бездоганними манерами, уважно вивчала потенційну невістку. Коли подали десерт, вона відклала срібну ложечку, витримала паузу і м’яко, але наполегливо запитала:
— Марто, люба, ти так мало про себе розповідаєш. Хто тебе виховав? З якої ти родини?
Марта ледь помітно напружила плечі, але її обличчя залишилося незворушним. Вона спокійно зустріла погляд Олени Василівни і відповіла:
— Мене виростила тітка, мамина сестра — Ганна. Моя мама померла, коли мені ледве виповнилося п’ять років. А про батька я взагалі нічого не знаю, він ніколи не брав участі в моєму житті. Тітка працює звичайною прибиральницею в невеличкому селі під Хмельницьким. Власне, це і все. Більше нема про що розповідати.
Але Олену Василівну така скупа відповідь не задовольнила. Вона злегка примружилася:
— А як же ти змогла вступити до такого престижного університету? Навчання, проживання у Львові — це чималі витрати. Хтось тобі допомагав фінансово?
— Ніхто, — голос Марти став різкішим, мов натягнута струна. — Усе виключно сама. Я вчилася ночами до болю в очах, їздила на всі можливі олімпіади, брала призові місця. Здала ЗНО на максимальні бали. Поступила на бюджет просто тому, що платити за контракти мені було нікому. Працювала після пар, щоб елементарно мати за що жити.
Олена Василівна здивовано підняла брови і повільно кивнула, оцінюючи почуте.
— Ти дуже сильна дівчина. Далеко не кожен у такому віці здатен на подібне.
— Я просто хотіла для себе кращого життя, — тихо додала Марта, опускаючи очі на свою чашку з кавою, аби приховати хвилювання.