На звук двигуна двері будинку рипнули, і на дерев’яний ґанок вийшла жінка. Це була Ганна. Її плечі були згорблені від багаторічної важкої праці, на обличчі залягли глибокі зморшки, а руки, якими вона нервово витирала фартух, були порепаними та загрубілими. Проте в її погляді світилася якась незбагненна, тепла доброта.
— Доброго дня! — здивовано привіталася вона, вдивляючись у незнайомців біля розкішного авто. — Ви до кого шукаєте дорогу?
Остап першим підійшов до хвіртки, намагаючись підібрати правильні слова.
— Доброго дня. Я Остап, наречений вашої племінниці, Марти, — відповів хлопець, уважно спостерігаючи за реакцією жінки. — А це моя мама, Олена Василівна. Ми приїхали здалеку, щоб поговорити з вами.
Ганна миттю зблідла. Її руки затремтіли, і вона зробила крок уперед, хапаючись за дерев’яні перила ґанку.
— Боже мій… З моєю Марточкою щось сталося? Вона захворіла? Аварія? — в її голосі бриніла справжня, непідробна паніка.
— Ні-ні, заспокойтеся, усе добре, з нею все гаразд, — м’яко, але впевнено втрутилася Олена Василівна, підходячи ближче. — Вона здорова і готується до весілля. Ми просто дуже хочемо зрозуміти, чому ви зовсім не спілкуєтеся. Марта нічого нам не пояснює.
Ганна полегшено видихнула, прикривши очі рукою, і після короткої паузи мовчки кивнула, запрошуючи їх до хати. Всередині пахло сушеними травами, старим деревом і домашнім теплом. Було бідно, але ідеально чисто. Меблі пам’ятали ще минуле століття, а ремонт не робився щонайменше десятиліття, проте на вікнах висіли накрохмалені білі фіранки, а на столі лежала вишита скатертина. Жінка метушливо поставила на плиту старенький металевий чайник, запропонувала гостям сісти й важко опустилася на стілець навпроти.
— Я ростила Марту з п’яти років, — почала Ганна тихо, ніби зважуючи кожне слово. Її погляд затуманився спогадами. — Її мама, моя рідна сестра, померла дуже рано. А батько… батько зник ще до того, як вона з’явилася на світ. Ніхто не знав, де він і що з ним. Я залишилася з дитиною на руках. Працювала прибиральницею в школі, бралася за будь-який підробіток: мила підлоги в магазинах, прала чужу білизну. Грошей катастрофічно не вистачало, ми ледь зводили кінці з кінцями. Але Марта була такою розумною дівчинкою… Вона схоплювала все на льоту. Я так хотіла дати їй шанс на нормальне життя.
Ганна замовкла на мить, ковтаючи гірку грудку, що підступила до горла.
— Я відмовляла собі в усьому, аби платити за її репетиторів. Брала кредити в банку під шалені відсотки. Коли їй у старших класах знадобився комп’ютер для навчання, я продала свою єдину цінність — золоту обручку, яка залишилася мені від покійного чоловіка, щоб купити їй той ноутбук. Я віддавала їй усе, що мала. Але… їй завжди було мало. Вона росла, дивилася на інших дітей і все частіше соромилася мене. Казала, що я бідна, що я нічого не досягла в цьому житті, що мій одяг смердить дешевим милом.
Остап слухав ці слова, і йому здавалося, ніби хтось повільно провертає ніж у його грудях. Картина незалежної, гордої дівчини, яка всього досягла сама, почала тріщати по швах, відкриваючи жахливу правду.
— Коли вона поїхала до Львова на навчання, то майже одразу обірвала зі мною нормальний зв’язок, — продовжила тітка Ганна, витираючи сльозу, що скотилася по зморшкуватій щоці. — Дзвонила лише тоді, коли треба було оплатити якісь курси чи купити новий одяг. І я надсилала. Завжди надсилала. А три роки тому вона подзвонила і холодно сказала, що я їй більше не потрібна. Що моє існування лише тягне її на дно. Але я… я все одно її люблю. Вона ж моя кров.
Олена Василівна та Остап приголомшено переглянулися. Те, що вони почули, руйнувало всі уявлення про Марту. Це була не просто образа чи юнацький максималізм — це була цинічна жорстокість.
— Зачекайте, — Олена Василівна насупила брови, вчепившись за одну деталь. — Якщо вона сказала, що ви їй не потрібні три роки тому, то… вона досі бере у вас гроші?