Ганна опустила погляд на свої понівечені роботою руки, ніби виправдовуючись:
— Так. Щомісяця. Вона каже, що у Львові дуже дороге життя. Я віддаю їй половину своєї зарплати прибиральниці. Сама живу з того, що вродить на городі. Тримаю кілька десятків курей, продаю яйця сусідам і на трасі… Але Марті я не можу відмовити. Розумієте? Вона ж моя єдина рідня в цілому світі.
Ці слова стали останньою краплею. Світ, який Остап так старанно будував навколо своєї коханої, остаточно розлетівся на дрібні уламки. Його незалежна, горда Марта, яка “сама себе зробила”, весь цей час холоднокровно витягувала останні копійки з жінки, яка пожертвувала заради неї всім.
Остап рвучко підвівся. Він дістав із внутрішньої кишені куртки шкіряний гаманець, витягнув звідти всі наявні купюри — кілька тисяч гривень — і поклав їх на вишиту скатертину перед приголомшеною жінкою.
— Візьміть, Ганно. Це від Марти, — його голос звучав глухо, але твердо. — І послухайте мене дуже уважно: більше ніколи, чуєте, ніколи нічого їй не надсилайте. Вона має все, що їй потрібно. Почніть нарешті жити для себе. Ви заслужили на це, як ніхто інший.
Ганна закрила обличчя долонями і гірко розплакалася. Вона плакала так, як плачуть люди, які десятиліттями носили в собі непосильний тягар і яким нарешті дозволили його скинути. Крізь сльози вона без упину дякувала їм за візит, за теплі слова, за ці несподівані гроші.
Зворотна дорога до Львова здавалася ще довшою. За вікном уже спустилася густа ніч, перекреслена лише світлом фар зустрічних машин. Остап їхав мовчки, міцно зціпивши щелепи. Його мати також не зронила ні слова, розуміючи, що синові потрібен час, аби перетравити цю болючу правду. Його серце розривалося від суперечливих почуттів: любові, яка все ще жевріла десь на дні душі, та глибокої, непереборної огиди до тієї брехні, якою Марта огорнула їхні стосунки.
Повернення до Львова здавалося нескінченним. Коли Остап нарешті переступив поріг їхньої орендованої квартири, годинник показував пізній вечір. У коридорі пахло прянощами, розмарином та лимоном. У вітальні горіло м’яке, приглушене світло торшера, а на круглому дубовому столі на нього чекала ідеальна картина домашнього затишку: бездоганно сервірована вечеря, кришталеві келихи, апетитно запечена риба із золотистою скоринкою та гарнір із тушкованих овочів. Марта вийшла йому назустріч у легкій домашній сукні, з ідеально вкладеним волоссям і лагідною усмішкою на вустах, ніби зійшла зі сторінок глянцевого журналу про щасливе сімейне життя.
Вона хотіла його обійняти, але Остап мовчки пройшов повз неї на кухню. Він почувався так, ніби весь цей ідеальний світ навколо нього був лише дешевою театральною декорацією, що ось-ось завалиться. Його погляд випадково впав на напіввідчинені дверцята шафки під мийкою. На самому дні смітника, поспіхом прикрита зім’ятими паперовими рушниками, лежала картонна коробка з логотипом відомого елітного ресторану в центрі міста. Поруч валялися чеки й пластикові контейнери.
Остап повільно обернувся. Його обличчя було блідим, а в очах застиг холод, якого Марта раніше ніколи не бачила.
— Знову замовляла готову їжу? — його голос пролунав напрочуд тихо, але від цієї тиші по спині повзли мурахи.
Марта на мить розгубилася. Її бездоганна усмішка здригнулася, а на щоках проступив легкий рум’янець збентеження. Вона нервово поправила пасмо волосся і спробувала зберегти безтурботний тон:
— Ой, ти помітив… Просто сьогодні був такий важкий день, стільки перекладів. Я зовсім не встигла приготувати все сама. Це ж уперше, любий. Ти ж знаєш, я завжди стараюся для тебе, хочу, щоб у нас усе було ідеально.
— А для кого ти стараєшся на гроші Ганни? — ці слова розрізали повітря, мов удар гострого ножа.
У кімнаті запанувала мертва тиша. Марта миттєво зблідла, її очі розширилися, а дихання перехопило. Маска ніжної, люблячої нареченої впала, розбившись на друзки. Вона зробила крок назад, інстинктивно схрестивши руки на грудях, ніби захищаючись.
— Хто… хто тобі це сказав? Це якась дурня! Це абсолютна брехня! Хтось просто хоче нас посварити! — її голос зірвався на високі ноти, видаючи паніку.
Остап не відвів погляду. Він дивився на неї, і з кожною секундою в ньому згасали останні іскри почуттів.
— Я сьогодні був у неї. Разом із матір’ю. Я бачив її старі, порепані від роботи руки. Я бачив, як вона живе, продаючи яйця на трасі, щоб відправити тобі половину своєї копійчаної зарплати. Я знаю все, Марто. Кожну деталь. Як ти можеш так цинічно ставитися до людини, яка віддала тобі останнє? Яка продала єдину цінність, аби купити тобі комп’ютер? Яка тебе виростила?