Христина знову підскочила. Сльози заливали її обличчя, змиваючи косметику.
— Мамо! Я не знала! Я клянуся всім на світі, я не знала, що там написано сто відсотків! Він обіцяв мені, що це лише тридцять відсотків, що це просто страхівка!
— ЗАВКНИСЬ, СТЕРВО! — несамовито загорлав Денис, втративши будь-який контроль над собою.
Я з болем подивилася на неї.
— Я знаю, сонечко.
Я глянула на свій годинник. 20:58.
— Переведення всіх моїх активів, — мій голос став гучним і владним, — автоматизовано на 21:00. Сорок сім мільйонів доларів. Моя компанія, мій сімейний фонд, уся справа мого життя… через дві хвилини мають назавжди зникнути на офшорних рахунках ТОВ «Каскад-Капітал».
Гості в шатрі масово почали дивитися на свої годинники. Кімната завмерла.
Денис раптом з усієї сили рвонувся вперед, намагаючись прорватися до сцени. Але цього разу охоронці спрацювали жорстко: вони повалили його на підлогу, заламавши руки за спину. Без ударів, але так, що він не міг поворухнутися.
Я повернулася до натовпу.
З-за столика номер шість підвелася адвокатка Софія Гайдай. Поруч із нею підвівся ще один чоловік — суддя столичного суду, який був одним із наших давніх клієнтів.
— Ваша честь, — чітко промовила Софія на весь зал. — Екстрена судова ухвала про забезпечення позову набула чинності. Усі рахунки повністю заморожені.
Годинник на великому екрані перемкнувся. 21:00.
Зображення змінилося на великий червоний напис:
ПЕРЕКАЗ ЗАБЛОКОВАНО. ДІЄ СУДОВА УХВАЛА.
Шатер вибухнув криками.
Я знову підняла руку, і зал стих, ловлячи кожне моє слово.
Четверо чоловіків у темних цивільних костюмах підвелися з-за різних столиків. Це були оперативники поліції, які весь цей час сиділи серед гостей.
Перший офіцер підійшов до Дениса, який лежав на підлозі, і рвучко підняв його на ноги, миттєво застібаючи наручники.
— Денисе Палій, ви заарештовані за підозрою у фінансовому шахрайстві в особливо великих розмірах, комерційному шпигунстві та змові з метою заволодіння майном шахрайським шляхом.
Денис викручувався в наручниках, його обличчя було червоним від люті й страху.
— Ви не маєте права! Ви не можете цього зробити! Це моя компанія!
Другий офіцер підійшов до лікаря Ковальчука.
— Валерію Ковальчук, ви заарештовані за шахрайство, підробку медичних документів, змову та медичну недбалість, що призвела до тяжких наслідків.
Ковальчук нічого не сказав. Він просто дивився в підлогу, поки на його зап’ястях клацали кайданки.
У цей момент з-за п’ятнадцятого столика повільно підвівся Артур Вовк. Власник тіньових казино неквапливо підійшов до Дениса. Оперативники напружилися, але Вовк лише нахилився до вуха Дениса і прошепотів достатньо голосно, щоб це почули найближчі гості:
— У тебе залишилося десять днів.
Після цього Вовк розвернувся і абсолютно спокійно вийшов із шатра у вечірню темряву.
Денис побілів настільки, що здавалося, ніби він зараз втратить свідомість.
Офіцери повели Дениса і Ковальчука до виходу. Денис продовжував щось істерично кричати. Ковальчук ішов мовчки, опустивши голову.
Я стояла за трибуною і дивилася їм услід.
Шатер занурився в абсолютну тишу. Єдиним звуком, який розривав цю тишу, був плач Христини.
Моя донька осіла на землю. Її білосніжна весільна сукня зібгалася на траві. Вона закрила обличчя руками, її плечі судомно здригалися від ридань.
Пані Марія миттєво підбігла до неї, опустилася на коліна і обійняла, закриваючи від поглядів сотні шокованих гостей. Вона щось тихо шепотіла їй на вухо.
Я вимкнула мікрофон.
Ніхто з гостей не рухався. Ніхто не розмовляв.
Григорій Макарович повільно підвівся, його обличчя було блідим від пережитого стресу. Софія Гайдай досі стояла, міцно стискаючи в руках теку з судовими ухвалами. Давид Романенко відійшов від екрана і схрестив руки на грудях, задоволено кивнувши мені.
Я востаннє поглянула на Дениса і лікаря Ковальчука, яких саме виводили за межі комплексу.
А потім я подивилася на свою доньку.
Вона продовжувала ридати на землі, сховавшись в обіймах економки.
Я повільно зійшла з подіуму і попрямувала до неї.