Передвесільна репетиційна вечеря пройшла бездоганно.
Білосніжні скатертини, кришталеві келихи, елітне шампанське. У кутку просторої зали заміського комплексу «Озерна Рив’єра» м’яко грав струнний квартет. Я сиділа за головним столом і привітно усміхалася, поки Денис піднімав келих за Катерину Марченко. Його голос звучав так тепло і щиро.
— За неймовірну жінку, яка виховала мою прекрасну наречену! — проголосив він.
Усі гості зааплодували. А мені хотілося жбурнути цей кришталевий келих йому просто в обличчя.
Христина сиділа поруч із ним. Вона була бліда і майже не доторкнулася до їжі. За весь вечір вона жодного разу не зустрілася зі мною поглядом.
Денис нахилився до мене, по-синівськи поклавши руку мені на плече.
— Ти виглядаєш втомленою, Катерино. Завтра великий день. Тобі треба добре відпочити.
— Обов’язково, Денисе, — лагідно усміхнулася я. — Обов’язково.
О пів на дев’яту двері бенкетної зали безшумно відчинилися. До приміщення увійшов чоловік. Високий, коротко стрижений, у дорогому, але похмурому костюмі. Я миттєво впізнала його з фотографій Давида. Артур Вовк. Власник тіньових казино.
Він неквапливо перетнув залу, зупинився прямо за спиною Дениса, нахилився і щось прошепотів йому на вухо.
Обличчя Дениса вмить стало мертвотно-білим.
Артур випростався і заговорив достатньо голосно, щоб це почули люди за сусідніми столиками:
— Пане Палій, нам потрібно обговорити ваш рахунок. Тридцяте червня вже дуже скоро.
Денис рвучко підвівся, ледь не перекинувши стілець.
— Тільки не тут, прошу вас.
Артур Вовк усміхнувся. Його усмішка була порожньою і крижаною.
— Тоді де і коли? — запитав він, після чого розвернувся і спокійно вийшов із зали.
Христина стурбовано схопила Дениса за руку.
— Що це було? Хто це?
— Нічого, кохана, — голос Дениса помітно тремтів. — Просто… просто невелике непорозуміння з підрядниками.
Я сиділа і мовчки спостерігала за цим. Я запам’ятовувала кожну секунду.
Рівно о десятій вечора я зібрала їх усіх у своєму кабінеті в Козині. Софія, Давид, Григорій Макарович і пані Марія. Детектив увімкнув проектор і вивів на стіну всі зібрані докази: фотографії Вовка, банківські виписки з офшорів, електронні листування з конкурентами, фальшиві медичні висновки Ковальчука.
— Отже, план такий, — рішуче почала адвокатка Софія Гайдай. — Завтра о п’ятнадцятій нуль-нуль збираються гості. О сімнадцятій — офіційна виїзна церемонія. Усе має виглядати абсолютно нормально і красиво. О дев’ятнадцятій починається банкет. О двадцятій двадцять п’ять Катерина бере слово для тосту матері нареченої.
Вона зробила паузу і обвела всіх поглядом.
— З 20:30 до 20:55 цей тост перетворюється на публічне викриття. Три фази. Перша: корпоративний саботаж Дениса та його карткові борги. Друга: серійні злочини доктора Ковальчука. Третя: генеральна довіреність і пастка із сьомою сторінкою. Рівно о 21:00 набуває чинності судова ухвала про заморожування активів. Усі рахунки блокуються. А о 21:05 поліція арештовує Дениса і Ковальчука.
Григорій Макарович важко зітхнув і подався вперед.
— А як щодо Христини?
Я подивилася на них усіх.
— Я не знаю, чи вона просто жертва маніпуляцій, чи співучасниця. Але я не можу дозволити, щоб це мене зупинило.
Раптом із кутка кімнати тихо озвалася пані Марія.
— Пані Катерино… Мені треба вам дещо сказати.
Ми всі обернулися до економки.
— Минулого тижня, — її голос тремтів, а очі наповнилися сльозами. — Я почула їх на кухні. Христину і Дениса. Вони думали, що вдома нікого немає. Христина плакала. Вона сказала: «Я не можу так з нею вчинити». А Денис відповів: «Вже пізно відступати».
Моє серце болісно стислося.
— Чому ти не розповіла мені одразу, Маріє?
— Я злякалася, — економка витерла сльози фартухом. — Я думала, що, можливо, почула щось не те. Або що я не так усе зрозуміла. Пробачте мені.
Я підійшла до неї і міцно обійняла.
— Все добре. Ти сказала мені зараз. Це найголовніше.
Софія прочистила горло, повертаючи нас до справи.
— Усі системи готові. Поліна Данилюк, попередня жертва Ковальчука, даватиме свідчення через захищений відеозв’язок. Оперативники будуть присутні на весіллі під виглядом звичайних гостей, у цивільному. Ніхто нічого не запідозрить, поки ми не дамо сигнал.
Давид Романенко додав:
— Є ще один нюанс. Переказ грошей в офшор налаштований не на північ. Він автоматизований на 21:00. У нас буде рівно тридцять п’ять хвилин з того моменту, як ви почнете свою промову, до моменту, коли всі сорок сім мільйонів назавжди зникнуть. Трдицять п’ять хвилин, пані Катерино.
Я обвела поглядом кімнату. Ці люди — мій адвокат, мій детектив, мій найстаріший друг і бізнес-партнер, моя економка — ризикували всім, щоб допомогти мені.
— Якщо ми зробимо це, — тихо, але твердо сказала я, — дороги назад не буде. Весілля моєї доньки перетвориться на руїни.
— Ваші стосунки з донькою все одно залишаться, — так само тихо відповів Давид. — Якщо вона невинна, вона все зрозуміє. Якщо ж ні — ви принаймні знатимете правду.
Я повільно кивнула.
Софія підвелася.
— Зараз 01:47 ночі. Збираємося тут о дванадцятій дня для фінальної перевірки. Катерино, тобі треба поспати.
Я не спала.
Вони розійшлися один за одним. Григорій Макарович підбадьорливо стиснув моє плече. Пані Марія ще раз мене обійняла. Давид коротко кивнув на прощання. Софія пішла останньою, затримавшись у дверях.
— Шістнадцять годин, — сказала вона. — Ти або врятуєш усе, або втратиш усе.
Я залишилася сама в кабінеті, дивлячись на фотографію Тараса на столі.
— Завтра, — прошепотіла я йому. — Завтра ми йдемо на війну.
Я прокинулася на світанку. Вдягалася в абсолютній тиші. Я дивилася на шовкову сукню кольору бризок шампанського, яка висіла на дверях шафи. Сьогодні вона здавалася мені не святковим вбранням, а лицарськими обладунками.
О шостій я прийняла душ. О сьомій Марія мовчки принесла каву і так само мовчки стиснула мою руку. О дев’ятій приїхали візажист і перукар. Я усміхалася, жартувала, поводилася як типова щаслива мати, чия єдина дитина виходить заміж.
Об одинадцятій у мої двері постукали.
Це була Христина. Вона стояла на порозі у своїй розкішній білій сукні з найтоншого мережива і шовку. Вона виглядала саме так, як має виглядати ідеальна наречена. Але її очі були червоними.
— Мамо… можна з тобою поговорити?
— Звісно, сонечко.
Вона зайшла і щільно зачинила за собою двері.
— Я просто… я просто хочу, щоб ти знала. Я люблю тебе, незважаючи ні на що. Що б не сталося.
Моє серце тріснуло навпіл, але я змусила себе лагідно усміхнутися.
— Я теж тебе люблю, дівчинко моя.