Вона обійняла мене. Вона тримала мене в обіймах довше, ніж зазвичай, ховаючи обличчя на моєму плечі. А потім різко відсторонилася і вийшла з кімнати.
Я залишилася стояти посеред спальні, з усіх сил намагаючись не розридатися.
О дванадцятій мій телефон завібрував. Повідомлення від Давида: «Всі докази зведені в єдину презентацію. Поліція на місцях. Відеозв’язок з Поліною Данилюк налаштований і перевірений. Ми готові».
О першій годині відписав Григорій Макарович: «Судову ухвалу отримано. Засекречена до 21:00. Суддя підписав».
О третій годині почали з’їжджатися гості. Сто вісімдесят осіб. Столична еліта, наші найбільші клієнти, члени ради директорів, люди, які пам’ятали ще Тараса, люди, які бачили, як я піднімала «Марченко Аудит та Стратегію» з руїн.
О 16:30 я помітила його. Артур Вовк стояв біля заднього ряду білих стільців на газоні, спостерігаючи за Денисом так пильно, як яструб стежить за своєю здобиччю.
О п’ятій годині вечора почалася церемонія.
Старий розлогий дуб стояв посеред ідеально підстриженого смарагдового газону. Тарас посадив його у дев’яносто п’ятому — у рік, коли ми заснували нашу компанію. Рік, коли почалося наше велике життя. А сьогодні під його гілками Христина мала вийти заміж.
Заграв струнний квартет. Гості підвелися.
Христина з’явилася на початку білої доріжки. Оскільки батька, який мав би вести її до вівтаря, вже не було, ця роль дісталася мені. Я підійшла і взяла її попід руку.
Вона подивилася на мене, і по її щоках покотилися сльози.
— Я так рада, що ти тут, мамо, — прошепотіла вона.
— Я б нізащо цього не пропустила, — відповіла я.
Ми йшли разом. Повільно. Повз сотні гостей. Повз Григорія Макаровича, який коротко кивнув мені. Повз Софію, чиє обличчя залишалося непроникно спокійним. Повз Давида, який стояв трохи віддалік і уважно сканував натовп.
Ми дійшли до дуба. Денис чекав там. Він усміхався, але на його скронях блищали краплини поту.
Ведучий церемонії урочисто промовив:
— Хто віддає цю жінку заміж?
Я подивилася на Христину. Потім на Дениса. Потім на натовп гостей.
— Я віддаю, — мій голос пролунав дзвінко і чітко. — Її батько і я.
Христина повернулася і міцно обійняла мене. Я потримала її в обіймах і відпустила. Вона зробила крок уперед і взяла Дениса за руку.
Я сіла в першому ряду і мовчки дивилася, як вони обмінюються обітницями. Дивилася, як Денис спотикається на словах. Дивилася, як тремтять руки моєї доньки.
Ведучий оголосив їх чоловіком і дружиною.
Усі гості вибухнули радісними оплесками.
Я не аплодувала.
Святковий банкет розпочався о сьомій вечора.
Гігантський білосніжний шатер розкинувся на ідеальному газоні маєтку. З-під купола звисали розкішні кришталеві люстри. На сцені наживо грав джаз-бенд.
Настав час першого танцю. Христина і Денис вийшли в центр танцювального майданчика. Залунали перші акорди безсмертної пісні Етти Джеймс «At Last». Тієї самої пісні, під яку ми з Тарасом танцювали на власному весіллі багато років тому.
Я сиділа за своїм столом і мовчки спостерігала за ними. Дивилася, як вони плавно рухаються в такт музиці. Як Денис тримає її занадто міцно. Як Христина заплющує очі, ховаючи свій біль. І в цю мить я відчула, що Тарас сидить поруч зі мною.
«Я роблю це для тебе, — подумала я, дивлячись на них. — Для нас. І для неї».
Пісня закінчилася. Гості вибухнули оплесками.
Ведучий вийшов у центр залу з мікрофоном у руці.
— А зараз запрошуємо до слова матір нареченої! Оплески пані Катерині Марченко!
Я повільно підвелася, розправила складки своєї шовкової сукні і попрямувала до подіуму. У моїй руці були три аркуші паперу, списані від руки, — зворушлива промова про кохання, партнерство та безмежну довіру, яку я підготувала ще кілька тижнів тому.
Я поклала ці аркуші на трибуну. І більше жодного разу на них не поглянула.
— Доброго вечора всім, — мій голос пролунав тепло і впевнено, розносячись під склепіннями шатра.
Я обвела поглядом обличчя людей — моїх друзів, колег, родичів, найбільших клієнтів. Усіх тих, хто знав мене десятиліттями.
— Дякую, що розділили з нами цей прекрасний день.
Я лагідно усміхнулася.
— Двадцять п’ять років тому я вперше взяла Христину на руки. Вона важила трохи більше трьох кілограмів. У неї були очі Тараса. І вона кричала так голосно, ніби була страшенно люта на весь світ за те, що змусив її так довго чекати на свою появу.
По залу прокотився легкий смішок.
— Я пам’ятаю її перший день у школі. Вона гірко плакала, коли я залишила її в класі. Я сиділа в машині і теж плакала. Але коли я приїхала забирати її по обіді, вона вже щасливо усміхалася. Вона знайшла трьох нових друзів і авторитетно заявила мені, що одного дня стане президентом.
Знову сміх. Христина сиділа за своїм столом і теж усміхалася, витираючи сльози.
— Я пам’ятаю день, коли вона отримала диплом столичного університету. Найкраща на курсі. Тарас неймовірно пишався б нею, — я зробила невелику паузу, дозволяючи тиші підкреслити мої слова. — І я чудово пам’ятаю день, коли вона прийшла працювати в компанію «Марченко Аудит та Стратегія». Вона почала з самих низів. Жодних привілеїв. Вона працювала більше за всіх і заслужила кожне своє підвищення.
Я подивилася просто в очі Христині.
— Ти — моя найбільша радість і моє найбільше досягнення.
Христина знову витерла сльози. Гості усміхалися, деякі жінки за сусідніми столиками дістали серветки. Денис показово накрив руку Христини своєю і тепло усміхнувся мені.
Я усміхнулася йому у відповідь.
А потім моя усмішка миттєво зникла.
— Шлюб, — мій голос став металевим, — будується на довірі, партнерстві та абсолютній чесності.
У шатрі стало помітно тихіше.
— П’ятнадцять років тому мого чоловіка Тараса не стало. Я стояла біля його могили, тримаючи Христину за руку, і дала обіцянку. Я пообіцяла, що за будь-яку ціну захищу нашу родину, наш спадок і нашу компанію.
Я зробила довгу паузу. Повітря в шатрі стало електричним.
— Цього тижня я дізналася, що ця обіцянка проходить найстрашніше випробування.
Мертва тиша. Усмішка на обличчі Дениса завмерла, перетворившись на гримасу.
Я кивнула у бік зони звукорежисера.
Давид Романенко, який стояв там у темному костюмі, натиснув одну кнопку на пульті. Величезний екран за моєю спиною повільно опустився.
Я повернулася до гостей.
— Я хочу дещо вам показати.
Екран спалахнув яскравим світлом. На нього спроектувався електронний лист величезного розміру.
Від кого: Денис Палій.
Кому: Мартин Бойко, генеральний директор «Авангард Консалтинг».
Тема: Клієнтська база Марченко + фінансова звітність за Q1.
Текст: «Файли в додатку. Решта бази даних буде доступна після підтвердження поглинання. Перекажіть 500 000 доларів на рахунок ТОВ “Каскад-Капітал” згідно з нашою домовленістю».
Зал ахнув. Хтось голосно скрикнув.