Шість хвилин. Ця дівчина опиниться всередині буса і зникне безвісти вже за тридцять секунд.
Максим опустив очі на Солю. Її личко зблідло, оченята були широко розплющені, а маленькі ручки до побіління кісточок стискали плюшевого єдинорога. Вона була налякана до смерті. Але водночас вона дивилася на нього знизу вгору з абсолютною, непохитною довірою. Так, як тільки семирічна донька може дивитися на свого батька. Як на супергероя, який може виправити все на світі, зупинити будь-яке зло і врятувати будь-кого.
— Тату… — ледь чутно прошепотіла Соля тремтячим голосом. — Будь ласка, допоможи їй.
Щелепи Максима щільно стиснулися, жовна заграли на вилицях. Кожна клітинка його тіла, натренована для тактичного планування, кричала, що це жахлива ідея. Їх троє. Він один. Він без зброї. І найгірше — з ним дитина. Це порушувало всі можливі правила здорового глузду та протоколи безпеки.
Але дівчина ось-ось мала зникнути в темряві салону. А якщо ці двері зачиняться, вона майже напевно мертва. Або її чекає доля, гірша за смерть.
Максим зробив свій вибір.
Він швидко опустився на одне коліно перед донькою, намагаючись зробити так, щоб його голос звучав максимально спокійно і рівно.
— Комашко, послухай мене дуже уважно, — сказав він, дивлячись прямо їй в очі. — Бачиш ту тітку он там?
Він вказав пальцем на жінку старшого віку, яка спокійно складала пакети в багажник свого седана метрах у двадцяти від них.
— Мені потрібно, щоб ти зараз побігла до неї і стояла поруч. Нікуди не йди, не рухайся з місця, поки я сам за тобою не прийду. Ти мене зрозуміла?
Очі Солі миттєво наповнилися сльозами.
— Тату, що ти збираєшся…
— Соломіє. — Його голос був твердим, але без краплі жорстокості. — Просто зараз, сонечко. Біжи.
Вона розвернулася і побігла.
Максим повільно підвівся. Він випустив телефон з рук — той впав на асфальт, диспетчер все ще щось кричав на лінії. Колишній спецпризначенець рушив у бік мікроавтобуса. Його тіло перейшло на автопілот, а розум занурився в той холодний, розважливий і відчужений стан, у якому він жив під час бойових виходів останні п’ятнадцять років.
Дихання сповільнилося. Пульс вирівнявся. Зір став неймовірно чітким, фокусуючись на деталях. Адреналін вже пульсував у венах, але руки Максима навіть не здригнулися. Він ішов працювати.
П’ятдесят метрів, що відділяли його від мікроавтобуса, він подолав за двадцять секунд. Максим не біг. Він рухався швидко, але плавно, пересуваючись тактичним кроком, використовуючи припарковані автомобілі як укриття. Він заходив під таким кутом, щоб залишатися у сліпій зоні нападників.
Вони не бачили його наближення. З кожним кроком мозок колишнього спецпризначенця автоматично розкладав ситуацію на складові, оцінюючи загрози так, як його вчили в 73-му морському центрі.
Загроза перша: чоловік, який утримував дівчину і тримав ніж. На вигляд років тридцять п’ять, зріст під метр вісімдесят, вага близько дев’яноста кілограмів. Одягнений у коричневу шкіряну куртку. Ніж — дешевий розкладний клинок, сантиметрів десять завдовжки, притиснутий до ребер жертви. Це була пріоритетна ціль.