Вона судомно кивнула, не в змозі вимовити бодай слово.
— Залишайтеся на місці. Поліція вже в дорозі, — коротко кинув він.
Коваль розвернувся і швидким кроком попрямував туди, де залишив Солю. Його донька слухняно стояла поруч із незнайомою старшою жінкою біля седана. Вона міцно притискала до себе плюшевого єдинорога, а по її блідих щічках градом котилися сльози. Щойно вона побачила, що тато йде до неї, дівчинка зірвалася з місця і з розгону врізалася в його ноги, обхопивши їх рученятами.
— Таточку… — захлиналася вона від плачу, ховаючи обличчя в його джинсах.
— Усе добре, Комашко. Я цілий, усе вже закінчилося, — Максим опустився на коліна і міцно обійняв її. Тепер його трясло по-справжньому. Тільки в цю секунду на нього всією вагою навалилося усвідомлення того, що він щойно зробив і чим насправді ризикував.
Десь неподалік, з боку проспекту, вже лунало завивання поліцейських сирен, яке з кожною секундою ставало все гучнішим. Дехто з покупців нарешті зрозумів, що на парковці щось сталося. Люди почали зупинятися на безпечній відстані: хтось діставав смартфони, щоб знімати подію на відео, інші нервово набирали 102. Яскраве одеське сонце освітлювало цю сцену, не залишаючи жодної тіні, в якій можна було б сховатися. Усе було як на долоні.
Слідчо-оперативна група місцевого райвідділу поліції відбирала свідчення майже дві години. Максим сидів на задньому сидінні патрульного «Renault Duster» із відчиненими дверцятами. Соля міцно спала у нього на колінах, дбайливо закутана в теплий флісовий плед, який принесла молода патрульна.
Одеське сонце вже ховалося за обрій, і золоте світло швидко змінювалося прохолодними рожевими та фіолетовими сутінками. Слідчі просили Максима крок за кроком відтворити хід подій. Він відповідав сухо і по суті, оперуючи виключно фактами. Коваль свідомо оминав деталі про те, що кожен його рух, кожен удар і перехоплення були відпрацьовані до автоматизму на секретних полігонах спецназу.
Жінка, яку він врятував, давала свідчення окремо. Її звали Софія Бережна, вона виявилася лейтенанткою військової розвідки, прикомандированою до штабу Військово-Морських Сил в Одесі. Вона була шокована, налякана, але фізично не постраждала.
Трьох нападників завантажили в карети швидкої допомоги та відвезли до лікарні під посиленим конвоєм. Медики діагностували у них струси мозку, множинні забої обличчя та тріщину в зап’ясті в того, що був із ножем. Усі троє гарантовано доживуть до суду, де їм інкримінуватимуть серйозний букет статей: замах на викрадення людини, збройний напад та участь в організованій злочинній групі.
До Максима підійшов старший слідчий — сивий, пошарпаний життям капітан на прізвище Шевченко. Він важко сперся на дверцята патрульної машини і тихо промовив:
— А ти серйозно їх розкидав, пане Коваль. Професійно.
— Колишній військовий. Служив у флоті, — коротко відповів Максим, не вдаючись у деталі.
Шевченко розуміюче кивнув, його погляд ковзнув по фігурі Максима.
— ССО? Сімдесят третій центр? — капітан не чекав відповіді, мовчання Коваля було красномовнішим за будь-які слова. — Що ж, ти молодець. Ця дівчина була б уже мертва, якби ти не втрутився.
Капітан зробив паузу, дістаючи з кишені м’ятну цукерку.
— Але ти ж розумієш, що тобі просто диявольськи пощастило? Троє на одного, збройний контакт, ще й коли твоя дитина за двадцять метрів… Усе могло піти шкереберть в одну мить.
— Я знаю, — тихо відповів Максим, ніжно поправляючи волосся на лобі сплячої Солі. — Повірте, капітане, я це чудово усвідомлюю.
Коли Максиму нарешті дозволили поїхати, на годиннику було вже по сьомій вечора. Він обережно переніс сплячу Солю до пікапа, пристебнув її в дитячому автокріслі і всю дорогу додому їхав у повній тиші. Його мозок безперестанку прокручував кожну мілісекунду сутички, аналізуючи всі можливі ризики та зроблені помилки.
Діставшись квартири, він відніс доньку до її кімнати, обережно вклав у ліжко, накрив ковдрою і довго сидів на краю матраца, вдивляючись у її спокійне обличчя. Сьогодні він врятував чиєсь життя. Але заради цього він поставив під удар життя своєї дитини. І він абсолютно не знав, як із цим жити далі.
Стук у двері пролунав рівно о 08:30 наступного ранку. Максим якраз закінчував готувати Солі сніданок — рум’яні сирники зі сметаною, її улюблену страву, і пакував ланчбокс до школи. Три чіткі, впевнені удари в двері. Так стукають люди, наділені владою.
Він глянув у вічко, і в нього всередині все неприємно стиснулося. На порозі стояв чоловік у темно-синій парадній формі Військово-Морських Сил України. І це була не просто форма. На грудях виблискували орденські планки, а на плечах красувалися адміральські погони — контрадмірал.
Максим повільно повернув замок і прочинив двері.
— Чим можу допомогти, пане адмірале?