Чоловіку було під шістдесят. Високий, підтягнутий, із жорстким сивим волоссям та військовою виправкою, яка формується десятиліттями безперервного командування. На його іменною бейджі значилося: «Т. Бережний».
«Бережний. Хай йому грець, — промайнуло в голові Максима. — Батько Софії».
— Майстер-старшина Коваль, — промовив адмірал. Його голос звучав формально, але без ворожості. — Дозволите увійти?
Максим ледь помітно напружився.
— Пане адмірале, я вже три роки як у відставці. Тепер просто Максим.
— Колишніх бійців ССО не буває, майстер-старшино. То я можу увійти?
Максим мовчки відступив убік, звільняючи прохід. Адмірал переступив поріг, його чіпкий погляд миттєво просканував скромну вітальню: потертий диван, журнальний столик, завалений дитячими розмальовками та фломастерами, і кілька фотографій у рамках на полиці, де Максим був у повному екіпіруванні разом зі своїми побратимами.
З кухні, обережно визираючи з-за рогу, з’явилася Соля з широко розплющеними оченятами.
— Тату, а хто цей дядя? — запитала вона, розглядаючи блискучі ґудзики на формі гостя.
— Йди доїдай свої сирники, Комашко. Я підійду за хвилину, — м’яко сказав Максим. Дівчинка слухняно зникла на кухні.
Адмірал Бережний повернувся до господаря дому.
— Максиме, я тут через те, що сталося вчора вдень. Жінка, яку ви врятували, лейтенантка Софія Бережна… Це моя донька.
Максим повільно кивнув.
— Я так і зрозумів. Радий, що з нею все гаразд.
— З нею все гаразд виключно завдяки вам, — голос адмірала трохи пом’якшав, втративши командирські нотки. — Сьогодні вранці я читав поліцейський звіт. А ще я підняв вашу особову справу. Сімдесят третій морський центр спеціальних операцій. Дванадцять років служби, три бойові ротації на Схід. Орден «За мужність», орден Богдана Хмельницького, відзнака за поранення. Списані за станом здоров’я три роки тому через важку травму під час навчань.
Щелепа Максима напружилася.
— З усією повагою, пане адмірале, навіщо ви сюди прийшли?
Бережний розстебнув кітель, дістав із внутрішньої кишені візитну картку і простягнув її Максиму.
— Я тут, тому що ті троє покидьків, яких ви відправили до лікарні, — не випадкові вуличні відморозки. Вони є частиною потужного організованого угруповання, яке вже понад два роки діє на півдні України.
— Ми ведемо їх давно — СБУ, ДБР, оперативники карного розшуку. Вони займаються викраденням людей та незаконним переправленням їх за кордон. Нам відомо щонайменше про сімох дівчат. Жодну з них так і не знайшли.
По спині Максима пробіг холодок.
— Хочете сказати, що Софія не була випадковою жертвою? За нею цілеспрямовано полювали?
— Саме так. Моя донька працює у військовій розвідці. Вона входила до складу міжвідомчої слідчої групи, яка розробляла це угруповання. Якимось чином стався витік інформації, і вони ідентифікували її. Те, що сталося вчора, було замахом на викрадення.
— Але це також було посланням для нас усіх: «Ми можемо дістати будь-кого», — очі адмірала стали жорсткими, наче сталь. — Але ви їх зупинили. І зробивши це, ви дали нам те, чого ми так довго не могли отримати.
— Трьох живих підозрюваних, яким світить по п’ятнадцять років за ґратами. Вони вже почали «співати», намагаючись виторгувати собі угоду зі слідством. Завдяки вам ми нарешті маємо шанс знищити всю цю мережу.
Максим не знав, що відповісти. Він думав, що втрутився у звичайний вуличний напад. Він навіть уявити не міг, що випадково опинився в епіцентрі масштабного федерального розслідування.
— Максиме, — продовжив адмірал, — я прийшов сюди з двома цілями. Перша — особисто подякувати вам за те, що врятували життя моїй єдиній дитині. Якби вас там не було, якби ви пройшли повз… — його голос ледь помітно здригнувся, видаючи біль батька. — Я б її втратив.
Максим знову кивнув.
— Я радий, що зміг допомогти. Але в мене є одне запитання.
— Слухаю.
— Яка ваша друга мета? Навіщо ви насправді тут?
На обличчі контрадмірала з’явилася ледь помітна усмішка.
— Тому що я хочу запропонувати вам роботу.