— Ти мені не віриш? — з образою в голосі наполягав Макс.
— Я тобі вірю, сонечко, але у світі дуже багато схожих людей. Іноді ми бачимо те, що дуже хочемо побачити, — відповіла Олена, намагаючись звучати максимально впевнено та спокійно.
Але всередині її світ летів шкереберть. “Як таке взагалі можливо?” — билася в голові панічна думка. Вона відчайдушно переконувала себе, що дитина просто помилилася. Перевірити це було б дуже просто — достатньо лише встати і пройтися салоном. Але Олена не могла змусити себе навіть поворухнутися. Сама думка про те, щоб побачити когось, хто хоч краплею схожий на її покійного чоловіка, викликала тваринний жах. Решту польоту вона просиділа нерухомо, втупившись у спинку переднього крісла і уникаючи навіть побіжного погляду в бік проходу.
Півтори години অবলম্বних польоту потому літак м’яко торкнувся злітної смуги одеського аеропорту. Пасажири традиційно заплескали в долоні, а щойно табло згасло, всі масово підірвалися з місць, поспішаючи дістати свої валізи з багажних полиць. Олена не квапилася, вона терпіти не могла цю метушню. Але раптом чоловік у кількох рядах попереду неї підвівся, щоб дістати сумку — і вона його побачила.
Чоловік був до болю, до крику схожий на Дмитра. Його обличчя здавалося трохи повнішим, зачіска була зовсім іншою — волосся довше, зачесане назад. Але… ця характерна родимка біля самого підборіддя. Її неможливо було сплутати ні з чим.
“Це неможливо”, — промайнуло в голові Олени. Вона не могла відірвати від нього погляду, хоча серце калатало так, ніби зараз проламає ребра. “Ні, це якийсь дурний сон, безглуздий збіг. Я відмовляюся в це вірити!”
Чоловік тим часом натягнув свій крислатий капелюх, взяв за руку ту саму ефектну блондинку з накачаними губами і вийшов у прохід. Капелюх майже повністю приховав його обличчя. Олена, міцно стиснувши зблідлі губи, вирішила залишатися на своєму місці до останнього. Вона чекала, поки більшість пасажирів покине салон, аби в жодному разі не перетнутися з ним у тісному рукаві термінала.
Вийшовши в будівлю аеропорту, Олена помітила працівницю “Столичних авіаліній” біля стійки інформації. Хоча дівчина у фірмовій краватці була зайнята паперами іншого рейсу, Олена рішуче підійшла до неї.
— Перепрошую, чи можу я поставити вам одне питання? — почала вона, нервово мнучи в руках посадковий талон.
— Вибачте, пані, але я зараз оформлюю інший рейс, — ввічливо, але сухо відповіла працівниця.
— Я розумію, але це питання життя і смерті, — Олена інстинктивно знизила голос до ледь чутного шепоту. — Мені здається, що мій чоловік, який безвісти зник і вважається загиблим кілька років тому, щойно прилетів цим рейсом.
Працівниця авіакомпанії здивовано підняла очі на Олену, потім перевела погляд на маленького Макса, який слухняно тримав маму за руку. Щось людяне промайнуло в її суворому погляді, і вона вирішила порушити корпоративні правила.
— Прізвище, ім’я та по батькові? — запитала дівчина, швидко клацаючи по клавіатурі.
— Ковальчук Дмитро Сергійович, — відповіла Олена, затамувавши подих.
— Мені дуже шкода, але пасажира з такими даними на цьому рейсі не було, — констатувала працівниця, уважно вивчивши екран монітора.
— Дякую вам… — з величезним полегшенням видихнула Олена. Вона міцніше стиснула долоню сина і впевнено покрокувала до зони видачі багажу.
Поки валізи повільно повзли стрічкою, Олена ще раз мигцем помітила чоловіка в капелюсі. Він уже забрав свій багаж і, обіймаючи за талію свою супутницю, прямував до виходу з термінала. “Слава Богу, це не він. А родимка… Таких родимок тисячі. Це просто збіг через стрес. Треба зосередитися на відпустці”, — наказала вона сама собі.
Вони взяли таксі преміум-класу і швидко дісталися свого готелю. Просторий номер комплексу “Чорноморська Рив’єра” з панорамним видом на море миттєво зачарував Олену. Вона вийшла на балкон, вдихнула на повні груди солоний південний вітер і подумки відпустила всі свої страхи.
Перші три дні були абсолютно ідеальними. Лагідне одеське сонце, безкоштовні шезлонги біля величезного басейну, шум хвиль і щирий сміх Макса. Єдине, що трохи псувало ідилію — це періодичні крики з сусіднього номера, розташованого поверхом нижче. Там щовечора бурхливо сварилися чоловік і жінка. Але навіть ці побутові концерти не могли зіпсувати Олені настрій. Після насичених днів вона засинала як немовля.
Настав четвертий вечір. Олена вклала Макса спати і вийшла на балкон, щоб насолодитися нічною прохолодою і випити чаю. Саме тоді гучні сусіди знизу знову влаштували розбірки.
— Ти можеш хоч раз подумати про щось інше, крім грошей і шмоток?! — роздратовано гаркнув чоловік.
— А про що мені ще думати?! Ти спочатку забезпеч мені нормальний рівень життя, а потім щось вимагай! — верескливо відрізала жінка.
Олена зовсім не мала наміру підслуховувати, але інтонації чоловічого голосу змусили її напружитися. Цей тембр видався їй до болю знайомим.
— Ти що, знущаєшся з мене, Каріно?! Я привіз тебе на нормальний елітний курорт, зняв номер люкс, а тобі все мало! Тобі Балі подавай, Мальдіви! — продовжував обурюватися чоловік.
— Ти називаєш цей місцевий совок елітним курортом?! Озирнись навколо! Це просто розпіарений клопівник для сімейників! — голосно і зневажливо розреготалася жінка.
Олена завмерла, вчепившись пальцями в перила балкона. Цей голос. Вона б упізнала його із тисячі інших. А коли чоловік вже тихіше, але з фірмовим крижаним роздратуванням процідив: “Якою ж ти станеш у сорок?” — її серце буквально зупинилося. Це була улюблена фраза Дмитра. Саме так він завжди ставив крапку в будь-якій суперечці, коли хотів принизити опонентку.
“Ні, цього просто не може бути!” — Олена заплющила очі, марно сподіваючись, що їй це лише здалося. Дика паніка накрила її з головою.
— Максе, я зараз повернуся, спи, сонечко, — прошепотіла вона в темряву кімнати, зірвавшись із балкона.