Олена мимоволі кинула швидкий погляд на Дмитра. Те, що вона побачила, змусило її здригнутися. Він виглядав жахливо. Його обличчя було мертвотно-блідим, очі нервово бігали, а руки помітно тремтіли — чи то від нервового виснаження, чи то від наслідків вчорашнього алкоголю. Він здавався абсолютно розбитим.
— Каріно… мені треба прилягти… — ледь чутно прошепотів Дмитро, спробував спертися на спинку шезлонга, але раптом його очі закотилися, і він важко звалився на пісок, втративши свідомість.
— Дімо! Що з тобою?! — не на жарт перелякалася Каріна. Її роздратування миттєво змінилося на тваринний страх. Важко було сказати, чого вона злякалася більше: втратити свою кохану людину чи свого спонсора. — Допоможіть! Хто-небудь, допоможіть йому! — закричала вона на весь пляж.
Олена, забувши про всі свої обіцянки триматися осторонь, зірвалася з місця і кинулася до чоловіка. Вона швидко перевірила його дихання та пульс — він дихав, але серцебиття було дуже слабким і прискореним.
— Не стій як укопана! Тягни сюди парасолю! Нам треба сховати його від прямого сонця! — скомандувала вона розгубленій Каріні.
— Па-парасолю? Навіщо? — заїкалася дівчина, абсолютно нездатна діяти в кризовій ситуації.
— Господи, просто біжи на рецепцію і клич лікаря! Швидко! — гаркнула на неї Олена.
Каріна нарешті зірвалася з місця і побігла до головного корпусу. Відпочивальники навколо лише витягували шиї, не поспішаючи допомагати. Олена професійними рухами зігнула ногу Дмитра в коліні, перевернула його на бік (у безпечне положення) і трохи закинула його голову назад, щоб звільнити дихальні шляхи. Потім сама схопила найближчу переносну парасолю і розкрила її над ним.
Минуло близько тридцяти найдовших секунд у її житті. Дмитро раптом застогнав і повільно розплющив очі. Перше, що він побачив, приходячи до тями — це обличчя жінки, яка схилилася над ним.
— Олено… це ти? — пробурмотів він, ще до кінця не усвідомлюючи реальність.
— Так, це я, — абсолютно спокійно відповіла вона, раптом усвідомивши, що в запалі рятувальної операції її капелюх злетів, а сонцезахисні окуляри впали на пісок. Маскування було зірвано.
Тієї ж миті повернулася Каріна в супроводі місцевого лікаря. Черговий медик почав оглядати Дмитра, міряти тиск, а Олена мовчки відійшла до свого шезлонга. Вона спостерігала, як лікар дістав з валізки нашатир, щось швидко перевірив і звернувся до Каріни:
— Нічого страшного. Звичайний перегрів, сонячний удар на тлі перевтоми. Йому треба переміститися в прохолодне приміщення і багато пити.
— І як я маю його туди тягти?! Сама?! — знову завелася Каріна.
— Я сам дійду, — глухо пробурмотів Дмитро, повільно і невпевнено піднімаючись на ноги. Він почав озиратися по сторонах, відчайдушно шукаючи поглядом Олену, але вона вже знову натягнула капелюха та окуляри, сховавши своє обличчя і емоції. Дмитро, спираючись на плече невдоволеної супутниці, побрів у бік готелю.
Олена з Максом пообідали в затишному кафе на набережній і повернулися до свого прохолодного номера, щоб перечекати полуденну спеку. Щойно Макс заснув, Олена прилягла на ліжко, як раптом задзвонив її мобільний. Телефон був десь на самому дні об’ємної пляжної сумки, і вона ніяк не могла його намацати. Одночасно з дзвінком пролунав короткий, але наполегливий стукіт у двері.
— Та почекайте ви хвилинку! — роздратовано крикнула Олена, продовжуючи порпатися в сумці.
Стукіт повторився, цього разу сильніше.
— Та що за нетерплячка?! Я ж сказала, почекайте! — спалахнула вона, рвучко відчиняючи двері.
На порозі стояв Дмитро.
Олена інстинктивно, з усієї сили спробувала захлопнути двері прямо перед його носом. Але за частку секунди чоловік встиг підставити ногу і притримати дверне полотно.
— Олено, почекай! Благаю, відчини, — пролунав його здавлений голос.
Вона завмерла. Секунду вагалася, потім важко видихнула і відчинила двері ширше.
— Як ти мене знайшов? — її голос був холодним, як лід.
— Я… я підійшов на рецепцію. Попросив номер кімнати моєї дружини. Назвав твоє ім’я і прізвище.
— Я тобі більше не дружина, — відрізала Олена.
— Я розумію, що це шок. Я розумію, як важко тобі зараз. Але, будь ласка, дай мені можливість все пояснити.
— Не зараз, — вона тривожно озирнулася на спальню. — Там спить дитина. Якщо він почує чи побачить тебе, у нього буде істерика.
— Тоді давай зустрінемося сьогодні ввечері. У лобі-барі готелю, о десятій. Я благаю тебе, Олено. Вислухай мене хоча б один раз.
— Добре, — несподівано для самої себе погодилася вона. Цікавість перемогла страх.
— Я дуже на тебе чекатиму, — тихо сказав Дмитро і повільно пішов геть.
Олена зачинила двері і сповзла спиною по стіні. У голові вирував ураган думок. Як їй підготуватися до цієї розмови? Що він їй скаже? І найголовніше — чи зможе вона йому хоч на мить повірити?