Олена пообіцяла собі залишатися сильною, ставити під сумнів кожне його слово і за жодних обставин не давати волю емоціям. Вона дочекалася, поки Макс міцно засне, залишила увімкненим нічник і тихо спустилася до бару.
Вона обрала найвіддаленіший столик у кутку тераси, де музика грала найстихіше, і почала чекати. Через десять хвилин у дверях з’явився Дмитро. Він обвів поглядом напівпорожній зал, поки не помітив її самотню фігуру в напівтемряві.
— Привіт, Олено, — тихо сказав він, підходячи ближче. Його голос був важким, сповненим провини.
— Ми вже бачилися сьогодні, — крижаним тоном відповіла вона, навіть не глянувши йому в очі.
— Ти вже щось замовляла?
— Ні. Ти прийшов сюди знову напитися? — її слова жалили, мов оси.
— Так буде легше говорити. Я зараз повернуся.
Він пішов до барної стійки, замовив два коктейлі і за хвилину повернувся з високими келихами, повними льоду та м’яти.
— Ти впевнений, що тобі варто вживати алкоголь після денної непритомності? — Олена скептично підняла брову.
— Вони безалкогольні, — швидко уточнив Дмитро, сідаючи навпроти. — Звичайний лимонад. І… дякую тобі за те, що допомогла на пляжі. Каріна навряд чи здогадалася б покликати лікаря, вона просто запанікувала.
— Нема за що. Але тобі варто краще дбати про своє здоров’я. Глушити віскі під палючим сонцем — це шлях у нікуди.
— Знаєш, останнім часом я взагалі перестав за собою стежити. Все втратило будь-який сенс, — Дмитро опустив погляд на свій келих.
— О, звісно. Ти ж “помер”, то навіщо турбуватися про здоров’я, правда? — сарказм Олени сочився з кожного слова.
— Олено… — він важко, з надривом зітхнув. — Я знаю, що це звучить як абсолютне божевілля, але, благаю тебе, просто вислухай.
Олена мовчки кивнула, хоча всередині в ній клекотіла лють.
— Три роки тому все пішло шкереберть, — почав Дмитро, нервово крутячи трубочку в келиху. — Наша компанія вплуталася у справи з дуже серйозними і небезпечними людьми. Усе почалося з того, що я взяв величезну позику готівкою на новий будівельний проєкт. Не в банку, а в тіньових інвесторів. Ми підписали “договір”, гроші зайшли. Але підрядник, якого ми найняли, просто зник з усією касою, не виконавши жодних робіт. Ходили чутки, що він вивів усе в офшори і втік кудись на острови, але кредиторів це не обходило.
Дмитро зробив ковток і продовжив, не піднімаючи очей:
— Я намагався з ними домовитися, просив відстрочку. Але вони не хотіли нічого слухати. Дали мені місяць на повернення боргу з шаленими відсотками. Поліція нічим не могла допомогти — це була чорна готівка, жодних офіційних паперів. Погрози ставали все страшнішими. Мені прямим текстом сказали, що якщо я не знайду гроші, вони прийдуть за тобою і Максом. Я почав панікувати. Щоб убезпечити вас, я сказав, що їду в довге відрядження, і заліг на дно.
— А потім… вони мене знайшли. Охоронець на базі відпочинку попередив, що якісь мутні типи розпитували про мене. Я зрозумів, що тікати марно. Вони б вистежили мене на будь-якому вокзалі чи в аеропорту. Я був у відчаї. У стані абсолютної паніки я втік у гори, спіймав зв’язок і подзвонив нашому гендиректору, Артуру Борисовичу. Він сказав, що ти вже обриваєш телефони і шукаєш мене. Я не міг розповісти тобі правду. Я до смерті боявся, що через мене вони доберуться до вас.
Дмитро замовк, чекаючи на її реакцію. Олена сиділа нерухомо, втупившись у свій келих. Її обличчя нагадувало кам’яну маску.
— Ми з Артуром вирішили інсценувати мою смерть. Я часто їздив у “Сніжну Долину” кататися на снігоходах, тому це було ідеальне прикриття. Я домовився зі знайомими гідами, щоб вони пустили чутку серед рятувальників, ніби я провалився під лід на дикому озері. Артур мав підтвердити це в компанії і особисто приїхати до тебе з цією новиною.
— Як ти міг… — прошепотіла Олена. У неї в голові не вкладалося почуте.
— Я рятував не лише свою шкуру! Вони б прийшли за тобою, якби я не зник назавжди! — голос Дмитра зірвався. Він зробив ще один ковток, намагаючись опанувати себе. — Артур пообіцяв підтримувати вас, і він дотримав слова. Я знав, що він допоможе з грошима і виплатами від компанії.
— Грошима? — Олена так сильно стиснула склянку, що кісточки на її пальцях побіліли. — Ти серйозно думаєш, що гроші могли вгамувати мій біль? Три роки, Дімо. Три клятих роки я не жила, я просто існувала!
— Я знаю, що це було жорстоко. Але в мене не було вибору. Вони б дістали нас будь-де. Я не міг захистити вас інакше.
— Ти міг забрати нас із собою! Разом! Ми могли б поїхати за кордон, змінити імена разом! Але ти обрав шлях найменшого спротиву. Шлях боягуза.
— Ти не розумієш. Я був загнаний у кут. Якби я спробував тікати з вами, ми б далеко не заїхали. Це б наразило Макса на небезпеку. Це розривало мене на шматки, повір. Я думав про вас кожного божого дня.
— Та невже? — гірко посміхнулася Олена. — То чому ж ти не дав про себе знати, якщо так сумував?
— Не міг. Небезпека нікуди не зникла. Мій старий телефон викинули. Як би ти відреагувала на дзвінок із того світу?
— Як благородно, — пирхнула Олена, не приховуючи презирства. — Залишити дружину в жалобі на три роки, щоб “захистити” її.
— Я сподівався, що ти швидше переживеш це і почнеш нове життя… — він не закінчив фразу.
— Почну нове життя? — Олена гірко розсміялася. — Як ти міг подумати, що я просто забуду? Після всього, що ми пройшли?
— Я винен, — тихо визнав чоловік. — Але іншого шляху не було.
— І що було далі? — Олена випростала спину, її голос став твердим і діловим.
— Два роки я переховувався. Переїжджав з міста в місто, жив на зйомних квартирах. Лише коли почув через старих знайомих, що ту організацію накрила поліція, а головних посадили, я зміг видихнути. Я зробив собі нові документи і почав нове життя.
— Під новим іменем?
— Тепер я Денис Карпенко, — він криво, безрадісно посміхнувся. — Нова людина, нова біографія.
— Дуже зручно, — хмикнула Олена. — І ти жодного разу не подумав повернутися до нас?
— Подумав, — зізнався він. — Але я був упевнений, що ти мене вже ненавидиш. Або забула.
— Забула? Ти хоч уявляєш, як я виживала ці три роки?! — Олена відчула, як її лють нарешті проривається назовні.
— Я просто хотів усе пояснити… і попросити вибачення.
— Ти справді думав, що я тебе пробачу? Ти кинув мене з дитиною напризволяще, залишив нас з порожнечею, а тепер очікуєш на розуміння?!
Дмитро потягнувся за своїм келихом, але раптом зблід і завмер, дивлячись кудись їй за спину.
— Тобі знову погано? — холодно запитала Олена.
— Зараз буде дуже гучно. Спробуй не звертати уваги, — швидко прошепотів він.