Стефа шоковано опустилася поруч. Тоді Іванна, ковтаючи сльози, розповіла їй усе: про ту ніч у клубі, запаморочення, чужий номер, темряву, самотність, кулон і гроші на тумбочці. Вона дістала з кишені важку золоту прикрасу з ініціалами «К.В.».
Після довгої мовчанки Стефа рішуче сказала:
— Ми повинні повернутися в той клуб і готель. Хтось мусить знати, хто жив у тому VIP-номері.
Наступного дня вони пішли туди. Вдень «Ейфорія» виглядала зовсім інакше — тихо і порожньо. Вони підійшли до адміністратора готелю, намагаючись дізнатися інформацію, але той лише розвів руками.
— Дівчата, ми не розголошуємо дані наших гостей. Тим більше VIP-рівня. Це політика конфіденційності.
Вони пробували розпитувати покоївок, але ніхто нічого не сказав. Розчарована і розбита, Іванна вийшла на вулицю. Київ шумів навколо неї, байдужий до її горя.
— Я не знаю твого батька, — тихо прошепотіла вона своєму ненародженому малюку. — Але я обіцяю, що любитиму тебе за двох. Я виховаю тебе сама.
Вона продовжила працювати покоївкою в «Столичному Гранді», ретельно приховуючи свій стан. А тим часом, на іншому кінці міста, у своєму просторому будинку, Кирило Воронов навіть не підозрював, що тієї ночі залишив у бідної дівчини не лише свій фамільний кулон, а й нове життя.
Наступного ранку після фатальної ночі в клубі Кирило Воронов прокинувся з розколюючим болем у скронях. Усвідомлення того, що його бізнес на межі краху через зраду друга, навалилося на нього з новою силою. Одягаючись перед великим дзеркалом у ванній, він машинально потягнувся до шиї і завмер.
Його золотого кулона, який передавався в їхній родині від діда, не було. Кирило гарячково обшукав номер, перевернув постіль, зазирнув під ліжко, але марно. Повернувшись до свого маєтку, він суворо допитав економку, пані Галину, чи не залишав він його вдома. Але прикраса зникла безслідно. Роздратований власним безсиллям і похміллям, він махнув на це рукою. Попереду були суди, порятунок компанії та безсонні ночі. Йому було не до загублених ювелірних виробів.
Тим часом для Іванни почалися найважчі часи в її житті. З кожним тижнем вагітності працювати ставало все нестерпніше. Токсикоз виснажував її, а багатогодинні зміни на ногах у готелі перетворилися на справжні тортури. Одного похмурого осіннього дня, прибираючи розкішний люкс, дівчина відчула таку сильну слабкість, що просто сіла на край крісла, аби перевести подих. Вона й не помітила, як провалилася в глибокий, виснажений сон.
Її розбудив гучний, обурений голос постояльця, який повернувся раніше. Вже за півгодини Іванна стояла в кабінеті керівниці служби клінінгу.
— Ти звільнена, — холодно відрізала жінка, перебираючи папери на столі. — Нам тут не потрібні працівники, які сплять на робочому місці. Розрахунок отримаєш у бухгалтерії.
Світ довкола Іванни похитнувся. Вона повернулася до своєї крихітної орендованої кімнати на Борщагівці абсолютно розбитою. З роботою було покінчено, попереду маячила зима, а під серцем росла дитина. Проте, дивлячись на старенькі шпалери своєї кімнати, вона витерла сльози і пообіцяла собі: «Я виживу. Заради нас обох».
Минуло сім років…