Іванна, якій тепер виповнилося двадцять дев’ять, пройшла через справжнє пекло виживання в столиці, але не зламалася. Вона знайшла роботу на кухні в невеликому сімейному кафе «Родинна трапеза» на Подолі. Зарплата була скромною, її ледве вистачало на оренду тієї ж самої кімнати, комуналку та найпростішу їжу, але це давало стабільність.
Її найбільшою гордістю і радістю була донька Вірочка. У свої шість років дівчинка була напрочуд розумною, самостійною і серйозною. Вона успадкувала мамині великі карі очі, але мала якусь особливу, недитячу впевненість у погляді.
Одного вечора, сидячи за стареньким кухонним столом і малюючи, Вірочка раптом підняла очі на матір.
— Мамо, а де мій тато? — запитала вона тихо. — У садочку за всіма приходять татусі. А мій де?
Серце Іванни болісно стиснулося. Вона підійшла до старої шафи, витягла з найдальшого кутка маленьку коробочку і дістала звідти важкий золотий кулон.
— Ця річ належить твоєму татові, — м’яко сказала Іванна, опускаючись на коліна перед донькою. — Це єдине, що він залишив нам. Він… він далеко, сонечко. Але цей кулон буде тебе оберігати.
Очі Вірочки засяяли від захвату, коли мама обережно одягла їй на шию масивний ланцюжок.
— Тільки пообіцяй мені, — серйозно додала Іванна. — Ніколи його не знімай і не дозволяй нікому чужому його торкатися. Це дуже цінна річ.
— Обіцяю, мамочко, — прошепотіла дівчинка, міцно стиснувши золото в кулачку.
А далеко звідти, у розкішному заміському будинку під Києвом, Кирило сидів у шкіряному кріслі навпроти свого батька, Валерія Петровича Воронова. Старий бізнесмен, попиваючи коньяк, уважно дивився на сина.
— Кириле, тобі тридцять чотири. Компанію ти врятував, грошей заробив стільки, що вистачить на три життя. Час подумати про спадкоємців. Діана — чудова партія. Вона з нашого кола, розумна, витончена. Чого ти чекаєш?
Кирило лише зітхнув. Він зустрічався з Діаною вже понад рік. Вона була ефектною, бездоганною столичною красунею, яка обожнювала дорогі курорти та світські вечірки. Але щоразу, коли Кирило думав про шлюб із нею, він відчував дивну порожнечу. Між ними не було того душевного тепла, якого він так відчайдушно потребував.
Сама ж Діана в цей час сиділа в елітному спа-салоні зі своєю подругою Світланою.
— Я не розумію, що йому ще потрібно! — роздратовано кинула Діана, відпиваючи фреш. — Я ідеальна. Але він досі не освідчився.
Світлана хитро примружилася:
— А ти пришвидши процес. Скажи, що ти вагітна.
— Здуріла? А як же живіт? А лікарі?
— Ой, Діано, ти як маленька. Скажеш зараз, він на радощах побіжить по каблучку. Організуєте швидке весілля. А через місяць після розпису розіграєш драму… скажеш, що втратила дитину через стрес. Він тебе ще й на руках носитиме від почуття провини!
Ця цинічна ідея здалася Діані геніальною. Наступного ж вечора вона приїхала до квартири Кирила, майстерно видавила з себе сльозу радості і повідомила «новину».
Почувши про вагітність, Кирило відчув неймовірний приплив ніжності. Він обійняв Діану, пообіцявши, що завтра ж вони поїдуть обирати обручки. Йому здавалося, що дитина нарешті заповнить ту чорну діру в його душі. Він і не підозрював, що його справжня донька вже ходить вулицями Києва, з гордістю носячи його фамільний герб на грудях.
І ось настав той самий дощовий вечір.