Спогади про ті страшні секунди поверталися до Тараса рваними, каламутними шматками, немов пересвічені кадри зі старого кінофільму, де всі барви викрутили на максимум.
Він пам’ятав, як орендовану машину різко, з силою кинуло вбік. Єдиним інстинктом Тараса тієї миті було будь-що закрити собою сина, накрити його маленьке тіло своїм, захистити від удару. А потім крізь моторошний скрегіт понівеченого металу, що ненормально довго дзвенів у вухах, він відчайдушно намагався дотягнутися до заклинених дверцят.
У салоні розлився їдкий, тривожний запах пального. Катерина, яка якимось незбагненним дивом взагалі не постраждала, змогла вибратися назовні першою. Але замість того, щоб кинутися їм на допомогу, вона просто стояла на узбіччі, схопившись за голову, і істерично ридала. А Тарас тягнувся до неї слабнучою рукою, благаючи допомогти витягти Марка…
Уже значно пізніше, коли Тарас опритомнів у світлій палаті місцевої приватної клініки, він дізнався найголовніше: його хлопчик живий, відносно цілий і відбувся переважно переляком та кількома синцями. Після цієї новини Тарас відчув таке безмежне полегшення, що з разючою легкістю виправдав у своїй голові поведінку Катерини. Він переконував себе, що жінка просто перебувала у стані глибокого шоку. Вона ж хороша людина, міркував Тарас, і обов’язково допомогла б їм, якби самій не було так емоційно погано!
Місцеві лікарі, до речі, розповіли, що знайшли Катерину на дорозі без свідомості — вона знепритомніла від нервового перенапруження, а до того ще й сильно вдарилася головою об кермо. Одне слово, були всі об’єктивні медичні підстави вважати, що Тарас не мав морального права вимагати від неї героїзму.
І все-таки… Все-таки його чекало дуже неприємне, гірке відкриття. Виявилося, що Катерина, щойно їй через кілька днів стало краще, просто виписалася з клініки, де вони всі троє перебували. Вона зібрала речі й пішла. Жінка навіть не зайшла до сусідньої палати, щоб бодай через поріг запитати: як там Тарас? Як там її маленький племінник, що ледве не загинув у машині, якою вона кермувала?! “Невже я і рідна кров її сестри настільки їй байдужі?” — знову і знову запитував себе Тарас, дивлячись у білу стелю лікарні. Відповідь напрошувалася сама собою.
А потім Тарасові зателефонували батьки. Взагалі-то, він планував нічого їм не розповідати мінімум до повернення в Київ, щоб не змушувати літніх людей пити заспокійливе, але… Якось воно само зірвалося з язика під час чергової розмови.
— Синку! Тарасе! — вигукнула в слухавку мати, пані Галина, з такою гучністю, що він інстинктивно відсунув смартфон від вуха. — Та що ж це робиться на білому світі?! Ой, лишенько, ти хоч живий там?! А Маркусь?!
— Мамо, ну якщо ми зараз говоримо по телефону, то, очевидно, живий, — нервово, але тепло засміявся Тарас. — Ти головне не хвилюйся, тиск не підіймай. Усе буде добре! Лікарі кажуть, що ми народилися в сорочках, могло бути значно гірше. Не переживай, зараз трохи відлежимося, наберемося сил і повернемося додому.
Тарас категорично наполіг на тому, що батькам у жодному разі не слід брати квитки і летіти до них за кордон. Він запевнив, що чудово впорається з усім сам і потурбується про сина. Потім він зв’язався з київським керівництвом — і хвала небесам, в IT-агентстві знову поставилися до його форс-мажору з максимальним розумінням, давши ще тиждень лікарняного.
А наступного ранку двері палати несподівано відчинилися. На порозі стояла людина, яку Тарас взагалі не очікував тут побачити. Це була Юлія! Вона влетіла в кімнату захекана, з розпатланим після довгого перельоту волоссям, тримаючи в руках величезний паперовий пакет, ущерть наповнений стиглими місцевими апельсинами та яблуками. Коли вона тільки встигла все дізнатися, купити квиток на найближчий чартерний рейс і примчати сюди?! Залишалося лише щиро захоплюватися її рішучістю та енергією.
— Ось, тримай вітаміни для своїх хлопців, — тепло і світло усміхнулася вона, викладаючи фрукти на лікарняну тумбочку. — Взагалі-то, апельсини завжди приносять на швидке одужання, це прикмета така залізна!
— Перший раз у житті про таку прикмету чую, — щиро усміхнувся Тарас, відчуваючи, як від її присутності в холодній палаті стає затишно, наче вдома на кухні.
Він одразу подумав, що цією фруктовою передачею доведеться поділитися з медсестрами — їм із сином стільки було просто не подужати.
— Твоя мама мені зателефонувала, вся в сльозах. Усе розповіла. А мені стало так страшенно соромно сидіти склавши руки в Києві, поки ви тут самі-однісінькі в чужій країні! — прокоментувала Юля свій раптовий приїзд, дістаючи з сумки якісь дитячі журнали для Марка.
— Юлю, я безмежно вдячний за турботу, але… Тобі ж не варто було так витрачатися, кидати роботу, — Тарас навіть спробував трохи підвестися на ліжку. — Ти лежи, лежи… Ось, зараз я тобі подушку поправлю, щоб зручніше було спину тримати. Отак краще, правда?
— Дякую величезне, — розчулено сказав Тарас. — Але ж це зовсім необов’язково…
— Ще й як обов’язково! — жартівливо погрозила йому пальцем дівчина. — Твоя дитина постраждала… Ти сам ледве рухаєшся. Як ти тут один із ним даси раду? Нічого не знаю, доведеться вам мене трохи потерпіти!