Тарас знову тихо засміявся. Турботу, якою Юлія огортала їх — по суті, абсолютно чужих їй людей, — ніколи не доводилося “терпіти”. Радше залишалося з німим захопленням дивуватися тому, як у цій молодій, розумній та інтелігентній дівчині знаходиться стільки сил і бажання піклуватися про них із таким приголомшливо щирим душевним теплом. Вона ж могла б витрачати свою молодість, час і гроші винятково на себе, на розваги чи кар’єру!
І в наступні кілька днів, поки батько з сином остаточно ставали на ноги, Юлія була поруч із ними невідлучно. Вона через онлайн-перекладач спілкувалася з лікарями, тягала в палату місцеві смаколики, розважала Маркуся читанням казок, відволікала Тараса легкою невимушеною балаканиною і просто не давала їм впасти у відчай.
Тарас же… Він приймав цю підтримку з глибокою вдячністю. А ще після кожного її візиту до палати він надовго замислювався. Тарас раптом чітко побачив, що Юлія — просто неймовірна жінка! У ній були абсолютно всі ті риси характеру — доброта, жертовність, хазяйновитість і світлий розум, — які він хотів би бачити у своїй майбутній дружині. “Якби тільки я зважився на це… А раптом я вже давно цього хочу, просто раніше мої почуття були заблоковані болем утрати й затьмарені цією ілюзією з Катериною?” — питав він себе.
До речі, Тарасові було щиро шкода того водія місцевого фургона — чоловік теж натерпівся страху! Але, на щастя, фізично він постраждав навіть менше за них, лише розбив бампер.
А потім, напередодні виписки, до його палати нарешті навідалася Катерина. Вона зайшла так спокійно, ніби нічого страшного й не сталося. Відсунула пластиковий табурет ближче до ліжка, хотіла була сісти, але передумала. Так і залишилася стояти біля вікна, нервово мнучи в пальцях шкіряну ручку своєї дорогої сумочки.
— Тарасе… Я повинна вибачитися перед тобою за той жах на дорозі.
— Не треба, — глухо відповів він, навіть не дивлячись у її бік. — Це вже в минулому. Головне, що дитина ціла.
— Добре, — швидко кивнула Катерина, немов скинувши з плечей тягар. — Тоді я маю сказати тобі ще дещо… Думаю, ми більше не побачимося. Я розумію, що у вас відпустка зіпсована, ви скоро повертаєтеся до Києва, і ми, здавалося б, уже попрощалися раніше… Але ти ж розумієш, про що я? Ми з тобою абсолютно різні люди з різних орбіт. Одне слово… Якось так. Прощавай! Успіхів вам із малим…
Вона крутнулася на підборах і попрямувала до дверей.
— Почекай! — гукнув її Тарас і мимоволі простягнув руку вслід. — А як же Маркусь? Він же рідна кров твоєї сестри! Ти не можеш просто так… просто відмахнутися від цього факту, як від набридливої мухи!
— Чому ж ні? — Катя різко зупинилася і здивовано підняла ідеально вищипану брову. — Можу! І буду далі жити своїм чудовим життям. Можливо, колись я вийду заміж, народжу своїх власних дітей… Але до чого тут взагалі чужа для мене дитина? Тарасе, я все прекрасно розумію, у тебе страшне горе, ти втратив дружину. Але не треба, будь ласка, нав’язувати мені свого сина!
З цими словами вона вийшла, тихо, але твердо причинивши за собою двері лікарняної палати.
Тарас якийсь час просто лежав, важко дихаючи і намагаючись осмислити почуте. Його остаточно відпустило. Ілюзія з обличчям Вікторії розбилася вщент, залишивши після себе лише порожнечу і гіркий присмак.
Але він не встиг зануритися в ці думки, бо вже за хвилину двері знову відчинилися. До палати увійшла Юлечка — знову обвішана пакетами, з якимись пластиковими контейнерами, де пахла тепла домашня їжа, яку вона примудрилася приготувати на кухні орендованих апартаментів.
І ось, дивлячись на неї — таку справжню, турботливу, затишну і надійну, Тарас раптом із кришталевою ясністю зрозумів усе. Ось же вона стоїть перед ним! Жінка, яка вже довела, що здатна стати для Маркуся найкращою у світі мамою. Жінка, яка ладна летіти за тисячі кілометрів, щоб просто поправити йому подушку.
— Юлю! — раптом випалив Тарас, перебиваючи її розповідь про те, як важко було знайти нормальний сир у місцевому супермаркеті. Він вирішив обійтися без довгих, пафосних вступів. — Юлю, ти вийдеш за мене заміж?