Весілля було напрочуд скромним. Ніяких гучних бенкетів у дорогих київських ресторанах, сотні гостей чи лімузинів. Вони обмежилися тихою реєстрацією в Дарницькому РАЦСі та затишним домашнім чаюванням у своїй квартирі на Позняках. Навіть сукня на Юлії була не класичною, пишною, що перетворює наречену на принцесу-торт. Вона обрала просту, але неймовірно елегантну білу лляну сукню, в якій, теоретично, можна було б і просто так гуляти літнім містом. До речі, ідея не влаштовувати пишного свята належала саме їй.
— Ти ж тільки-но з лікарні, — з ніжною усмішкою сказала вона Тарасові напередодні розпису. — До того ж, мені якось незручно… Ти сам казав, що після оплати тої іноземної клініки з фінансами зараз не дуже. То навіщо нам ці шалені борги та витрати? Я і так буду найщасливішою жінкою у світі!
І почалося їхнє нове сімейне життя… Взагалі-то, Тарас, як чоловік із неабияким досвідом, очікував, що все буде просто як раніше, до тієї злощасної відпустки. І почасти так воно й було! Юлія неймовірно готувала — так само смачно, як колись його Віка. Вона підтримувала в домі ідеальну чистоту, створюючи той самий невловимий затишок, куди хочеться повертатися після важкого робочого дня.
Вона повністю перебрала на себе турботу про Маркуся: і в садочок його водила, і в дитячу поліклініку на щеплення. Вони годинами гуляли в парку Партизанської слави, вона купувала йому розвиваючі іграшки, потихеньку вчила його писати перші літери і взагалі була просто найдобрішою, найсвітлішою мачухою на світі!
Часом Тарас із Юлією вибиралися до когось у гості, і там друзі щиро вітали їх із молодим сімейним щастям. Життя, здавалося б, увійшло у спокійне, правильне русло. Щоправда, батьки Тараса, пані Галина та її чоловік, так і не приєдналися до табору тих, хто зустрів його нову дружину з великою симпатією. Але вони, принаймні, перестали відкрито критикувати його вибір. Проте в кожному їхньому слові відчувалося: вони ще не вважають Юлію своєю! А про те, щоб його сина нарешті прийняли як рідного онука, Тарас уже просто втомився і мріяти.
Так летіли дні їхнього розміреного сімейного життя, які непомітно складалися в тижні, а потім і в місяці. Усе було нібито ідеально… Але разом із тим Тараса не покидало якесь щемливе, тривожне відчуття, що чогось катастрофічно не вистачає! Ніби немає найголовнішої деталі в мозаїці. Ніби не вистачає ключового інгредієнта у вишуканій страві. Це було схоже на те, як ти виходиш на лютий мороз — а куртку одягнути забув!
І нарешті, одного вечора, сидячи за ноутбуком, він злякано зрозумів, у чому справа. Тарас усвідомив страшну річ: він, на превеликий жаль, так і не зміг по-справжньому закохатися в Юлю.
Так, він безмежно цінував її турботу про свого сина. Був щиро вдячний за те, що завдяки їй їхня бетонна коробка знову стала справжнім теплим домом. Ось тільки… Скільки б він не намагався подивитися на Юлію так, як повинен дивитися закоханий чоловік, у нього нічого не виходило! Тарас не відчував до неї саме кохання. Була глибока симпатія, безмежна повага… З Юлею було весело, зручно, неймовірно комфортно! Але… Серце не завмирало в грудях, коли вона входила до кімнати. Його пульс не прискорювався від її дотиків. І одного разу він наважився це змінити, хоча б частково.
— Слухай, думаю, нам краще спати в різних кімнатах, — тихо сказав він якось перед сном, ховаючи очі. — Розумієш, у мене зараз дуже складний проєкт на роботі, я часто сиджу до ночі і заважаю тобі спати своїм клацанням. Мені б висипатися…
— Звісно, як скажеш, — відповіла вона з такою вражаючою легкістю, ніби він просто попросив додати більше солі в суп.
А потім… Одно разу Тарас, прийшовши за сином у дитячий садок трохи раніше звичайного, побачив дивну картину. Юлія, яка саме прийшла забирати Марка, весело і невимушено балакала з одним хлопцем, що працював там — Євгеном, молодим шеф-кухарем їхньої їдальні. Вона щиро, дзвінко сміялася з якогось його жарту, поправляючи пасмо волосся.
І Тарас не відчув абсолютно нічого! Його серце не защемило від пекучих ревнощів. Кулаки не стиснулися. Він просто відсторонено подумав, що Юлі дуже личить ось так щиро і безтурботно усміхатися!
Саме тоді Тарас уперше всерйоз задумався: а можливо… цей шлюб був його найбільшою помилкою? Можливо, вони надто поспішили на хвилі емоцій після тієї аварії? Він і вона по-своєму прагнули кращого, світлого майбутнього, але, самі того не відаючи, опинилися на дорозі, що веде в нікуди? Як же все це було нестерпно складно!
Імовірно, якби в їхньої молодої сім’ї було трохи більше часу, то Тарас би зібрався з думками. Він би наважився серйозно поговорити про це з Юлією, розставити всі крапки над “і”, або навіть запропонував би записатися до сімейного психолога… Але цього часу в нього просто не виявилося.
Бо одного похмурого дня, коли Тарас працював удома сам (Юлія саме пішла гуляти з Марком на майданчик), у двері різко подзвонили. Коли він відчинив їх, то ледь не втратив дар мови. На порозі стояла Катерина.
— Ти? — тільки й зміг видихнути ошелешений Тарас.
— Привіт, — тихо відповіла та, що до болю, до мурашок по шкірі була схожа на кохання всього його життя. — Можна увійти?
— Так… звісно, проходь, — він розгублено відступив убік, пропускаючи гостю в коридор. — А що ти… Просто я не очікував тебе побачити! Я думав, ти десь на півдні.
— Вибач, що впала як сніг на голову і не зателефонувала заздалегідь, — нервово, винувато всміхнулася Катя.